Якби не війна

Якби не війна, я б за рік стільки не їздила по закордонах

Якби не війна, я б не побачила стільки людських стосунків

Якби не війна, я б стільки не плакала, не раділа і не дякувала

Одноденна поїздка до Будапешта була запланована давно, мала зустріти важливу людину в аеропорту і привезти в Ужгород. Багатогодинні черги на кордоні могли завадити планам, тож вирішила їхати потягом: з Чопа електричкою до угорської Загоні, потім потягом у Будапешт.

Електричка прийшла із запізненням у Загонь на хв 30. Але до відправки мого будапештського залишалося ще хв 50. Квитки придбала онлайн, тому час чекання до кас на вокзалі мене взагалі не тривожив. Щоправда, треба було пройти паспортний контроль угорців.

Але черга ніби рухалась. Я вибрала свій паспорт, багажу не мала, хіба ноутбук (планувала у поїзді щось поробити). Прикордонник взяв мій паспорт і запитав, «куда єду» (хай би вчив українську).

«В Будапешт». І ось тут почалися проблеми, які і ніяк спочатку не могла зрозуміти. Тільки тиждень тому проїжджала через Угорщину по роботі, все було ок.

Прикордонник напружився і почав нервово перелистувати туди-сюди мій паспорт, я чекала, він знов листав, ніби хотів щось знайти. «Нем йов»,  видушив, тицяючи в якийсь і штампів і знову листав, ледь на зуб не пробував. «Где карта побиту?»

У мене очі полізли на лоба. Яка карта?? Навіщо, я живу в Україні і їду по справах в Угорщину. «Біометрік паспорт», пояснювала я йому. Він робив вигляд, що тупий і нічого не розуміє. У цього франта були інші плани. Він віддав паспорт своєму колезі  і наказав стати біля вагона, чекати. Я достояла, доки не перевірили всіх до останнього пасажирів електрички. І тоді «дослідник паспортів» повернувся до мене.

Він знов вчепися в мій документ. І не міг пояснити, що охоче. Бо пояснень, як виявилося далі, взагалі не існувало. На спроби побалакати англійською, гаркнув, шо «не понімає». Мій левел угорською не дозволяв якісно скандалити, тому я попросила поміч родичів.

 «Май гасбент спікс гангеріен. Перфектлі», намагалася я зрушити справу і пропонувала, щоб поліціянт пояснив мою вину по телефону чоловіку. «Где карта побиту, чтоб жить в Венгрии?» зверещав на це доблесний прикордонник, який добре (як дивно для 30 річного на вигляд) «разгаварівал на русском». Я вже не мала ніяких пояснень. Те, що живу в Україні, доказом, мабуть, не було.

Будапештський потяг «махав мені ручкою». Рускоязичний поліціянт вже дістав остаточно і я набрала чоловіка.

На слові «Шоні» біля мене завмерли: «Не нада звоніть!» Прикордонник ще пару секунд полистав паспорт, ніжно провів поглядом будапештський поїзд, поставив штамп і нарешті віддав паспорт. «Köszönom szépen» (вголос), «та шоб ти всі свята чергував цілодобово» (про себе), бо це був якраз переддень католицького Різдва я пішла неспішно на вокзал думати, що робити.

А потім зрозуміла, чого той поліціант (який буде чергувати всі свята цілодобово все своє нікчемне прикордонне життя :) так вчепився і зіпсував все, що можна було зіпсувати.

Його взлило, що я зібралась в Будапешт на інтерсіті. Бо українцям Угорщина (щира подяка) ще досі надає квитки солідарності, якими безкоштовно можна доїхати до Будапешта. І, мабуть, хлопець, хотів якось хабаря, щоб «пришвидшити процес». Так, я не потрапила до Будапешта, завдяки тому, що той тип безпідставно забрав ті потрібні 30-40 хв. І, до речі, квиток я купила заздалегідь за повну вартість онлайн, якби знала, що так ця жадібність його муляє, показала б. Може дядьку відлягло б.

На зворотньому шляху документи перевіряв вже інший угорський поліцейський. Жодних претензій, штамп за 30 секунд…

Вже хв 5 я повторювала про себе вислів «La revedere». Хотіла чемно попрощатися з пасажирами, з якими їхала з румунського Сату-Маре до угорської Ніредьгази. Виходила на одній із станцій швидше. Навпроти мило бесідували поважний чоловік та старша жінка. Обоє румунською, але задзвонив телефон, жінка відповідала угорською, їхала до онуків, пояснювала, що все добре, і скоро буде. Трансільванія, землі, які побували під різними правителями, і де білінгвальність - не дивина. Я мовчки спостерігала гори за вікном, притрушені снігом. До розмови мене не залучали, але ще на початку дідусь поцікавився, куди їду. Інтуїтивно зрозумівши запитання, назвала місто і мене лишили у спокої :)

Оце La revedere постійно мені нагадувало «арівідерчі» :) Я переключилась на щось інше, і тут в купе зайшли прикордонники, ми саме зупинилися на першій станції в Угорщині. Я витягла з рюкзака свій паспорт. Мої попутники зацікавлено глянули на мій документ і переглянулися. «Бідна дівчина, повертається в Україну, бідні люди», сказала бабуся угорською, думаючи, що я не розумію змісту. І почала обговорювати останні події у нас з чоловіком. Хотілося плакати.

Тим часом прикордонниця за 30 секунд переглянула паспорт, уточнила англійською, куди прямую, проштампувала і побажала гарної дороги. Я згадала «гестапівця» із Загоні і мені стало ще сумніше.

«La revedere!» - сказала я своїм попутникам, і вони просто за секунду засяяли :) «La revedere! Have a nice trip! Stay safe», - додала пані і я поспішила з купе, щоб не розридатися просто біля них.

 Якось їхала я з пересадками потягом і довелося мені чекати чергову електричку в угорському містечку Püspökladány. Ранковий час схиляв до пошуків якоїсь кав'яреньки, точка з гіросами і кавою на невеличкому симпатичному вокзалі видавалася несерйозною. І я звернулась до гугла.

Гугл видав дві точки на карті, де можна було випити кави. Одна з двох кав’ярень була зачинена (здається, назавжди). Я проклала маршрут і пішла шукати другу. Не знаю, чи то був центр, але я дійшла до якогось сільського супермаркету. Точка на гуглі показувала, що я на місці.

Але нічого крім будки на колесах з тими ж гіросами, в око не впадало. Я зробила коло біля будки і згадала 90-ті. Саме в таких причепах продавали якісь солодощі, продукти харчування і, мабуть, наливали. Наливали і тут:  каву з термоса. Але хотілося посидіти та помедитувати. І тут я побачила причеплену на якомусь паркані табличку. "Кава тут" стрілочка вела десь праворуч поза будівлю. Вирішила ризикнути, на лофт не розраховувала, але хотілося якихось гарних вражень.

То я їх і отримала! Опинилася перед пластиковими дверима, як у магазин з дрібничками. На дверях помітила наліпку "оплата карткою", надихнулася і відкрила двері...

Троє поважних панів відірвалися від своїх погарчиків і одночасно видивилися на мене. 9 ранку, чоловіки в літах позерали маленький телевізор, причеплений під стелею і обговорювали якісь локальні новини. Відчуття якихось давніх часів переслідувало :) Відступати було нікуди і я незворушно попросила "едь пресо". "kávét?" уточнила молодиця за прилавком. І доки вона варила отой кавиль, я шукала картку. Але вона мені не знадобилася, бо тут брали тільки готівкою...

І троє дядьків знову втупилися разом з "баристою" на мене :) З переляку я знайшла 1000 форинтів, десь завалялися, я й забула. Взяла свою філіжанку і тільки за столиком її роздивилася. Дядьки пили свою палинку з таких самих...

 Я перехилила місцеве еспресо, оглянула локальний лофт :) і відчула, що вся ця картинка нагадує якийсь кадр з комедійного фільму, а я глядач, як в 3D. Фото на згадку мусіла зробити, це ж незабутньо