Віра в людей народжується у волонтерстві

Я дуже чітко пам’ятаю 24 лютого, коли росіяни залишили спокою цілу сорокамільйонну Україну, коли ракетні удари наносилися по всій її території, коли зранку довелося відправляти родину якомога далі від дому, до бабусі й дідуся в село, бо наша квартира вікнами виходить на військову частину. Та й всю ніч без перерви гуділи мотори БТР-ів, вантажівок та автобусів. Тоді вночі я прокинувся від цього галасу, та ще не розумів, про що він свідчить.

У відносному спокою, що родина поїхала в гірське село, я разом з колегами дістався офісу телеканалу. Ми радилися, хто і що робитиме, які програми та новини ми видаємо в ефір, як працюватимемо в новому воєнному режимі?

Та, направду, ні чіткості, ні розуміння, що буде до вечора – не мали. Відчуття розгубленості було більшим за страх.

Це відчуття я дуже скоро побачив у сотень людей, які прибували в Ужгород з усіх куточків найбільшої країни Європи.

До вечора 24 лютого західні кордони України захлинулися людьми, машинами, тваринами та жахом. Таких довжелезних черг пункти пропуску не бачили ніколи. І тут трапилося те, що траплялося завжди - ну, принаймні в роки незалежності, коли держава не справлялася з викликами - плече підставляли люди.

Того ж вечора ужгородці скоординувалися через соцмережі й почали нести їжу, воду, теплі речі, ліки, пропонувати дітям та матусям перепочинок від дороги у власних домівках, пускали до туалету чи помитися.

Направду, треба віддати належне місцевій владі, вже наступного дня після повномасштабного вторгнення було організовано центр для допомоги людям, які рятуються від війни, у «Совиному гнізді». Воно стало осередком опіки та допомоги на довгі місяці у 2022 році. Тут з’явилася волонтерська ініціатива, де влада, громада та закордонні донори допомагали українцям. У перші дні великої війни, я був там і там вперше зустрів людей, які двічі тікали від війни.

Досі пригадую історію правозахисниці із Києва, яка з мамою, дитиною та собаками 18 годин добиралася до Ужгорода. Змучена, але дуже спокійна жінка шукала тимчасовий прихисток в нашому місті й заповнювала анкету для волонтерів. Знайти самотужки житло не вдалося через собак. Власники ще доступних квартир не хотіли селити людей через тварин. Жінка ж не хотіла і не могла залишити їх. Тоді ця пані розповіла, що після перших ракетних ударів у столиці все зрозуміла, бо точно так було 8 років до того у Донецьку. Вона уже мала досвід втрати всього: роботи, друзів, бізнесу, житла. Тоді, 8 років до повторного російського вторгнення, їй було страшно, сумно і дуже болісно. Зараз же емоцій майже не було. Було лише бажання поспати.

За рік війни таких історій про подвійну втечу від війни, про подвійну потребу починати все з нуля, я чув дуже багато. Відверто - це страшно і дуже гнітюче, коли люди спокійно розповідають, як втратили все. Знову.

Та було щось сильне в цьому хаосі та болю. Щось, що вабило і давало надію. Це – люди. Волонтери. Які шукали житло, допомагали з харчами, побутовими проблемами, ліками тощо. Тоді я ще не знав, що ми – нація волонтерів, тоді ще українці не збирали на Байрактари й не купували супутники, не гнали сотні одиниць бронетехніки для свого війська і не будували житло для вимушених переселенців. Тоді були лише люди. Сильні, мужні й спраглі щось робити, допомагати.

Мені дуже хотілося поспілкуватися із більшою кількістю таких неймовірних людей. І вже за кілька днів ми з товаришем знімали репортаж про наших закарпатських ведмедиків - так ми між собою називаємо «Рух підтримки Закарпатських військових». Вони почали свою роботу ще далекого 2014 року, та у перші дні великої війни – масштабували її.

Більше людей, більше ресурсів, більше допомоги українським військовим. Кого там тільки не було: поліція, нацгвардія, штурмовики, добровольці та сили тероборони. І всім треба було все.

Від рукавиць та наколінників до бронежилетів та касок. І ці ведмеді возили, купували, переробляли. Складалося враження, що з під землі діставали.

Галина Ярцева, очільниця і натхненниця цього руху, сказала тоді мені: «Мир за будь-яку ціну – не для нас, тому ми маємо боротися і маємо стати опорою для наших військових». Так і є. Досі волонтерські рухи, які акцентували роботу на мілітарі сегменті, є опорою для українського війська. Багато з них систематизувалися, переросли з хаотичних в організовані структури, частина зникла, бо люди вигоріли чи той аспект, яким вони займалися, уже перебрала на себе держава. 

Наступним волонтерським шоком для мене стали дівчата із “Восток SOS”. Про їх переїзд із Маріуполя, тоді уже окупованого, я дізнався із YouTube-проєкту “Телебачення Торонто”. Пригадую, спіймав себе на думці, що от ТТ знають про таких рух і що він зараз локально в Ужгороді, а я тут на місці - ні. Тому почитав про них, написав і домовився про зйомку. 

Здавалося б нічого незвичного: великі продуктові склади, де працює багато людей: пакує, сортує і передає мирним мешканцям на щойно деокупованих територіях чи на прифронтових. Та був один момент, який мене найбільше вразив. Це кімната із кількома десятками волонтерів, які увесь час дзвонили й з кимось говорили. Виявляється, “Восток SOS” - рух, який також допомагав вивозити людей із небезпечних чи навіть окупованих територій. Рідні у більш-менш спокійних місцях залишали заявку на сайті із даними людей, які потребували евакуації. 

Й десятки волонтерів дзвонили, намагалися сконтактувати через місцевих представників руху, владу та правоохоронців із тими людьми, яких треба вивезти.

Звідси, з Ужгорода, хлопці й дівчата вибудовували логістику під кулями. Прокладали безпечні маршрути, вмовляли та вислуховували людей, чиї життя були під постійною загрозою. 

“Ви ж бачили, що поруч уже є прильоти?, - питав телефоном чоловік когось на іншій стороні. - Ваша донька попросила нас допомогти Вам дістатися Львова. Наш волонтер привезе Вас до Краматорська. Звідти йдуть евакуаційні потяги до Львова. Там вас зустріне рідня і Ви поїдете за кордон”.

Я почув лише відповідь, що жінка “не може покинути свій дім”. І тоді людину намагалися переконати, що її життя значно важливіше, ніж майно. Хоча для багатьох рідна хата і є їхнім життям. Це колосальна робота, емоційно важка і неоплачувана. Я був щиро захоплений тим імпровізованим кол-центром із порятунку українців. 

А поруч, в сусідньому приміщенні, було з двадцять людей, які контактували із владою, із міжнародними донорами, які шукали притулок в тилу для людей, яких уже вивезли. 

Зі сторони видавалося, що тут панує хаос. Поки одна людина спілкувалася із митницею, щоб ті пропустили гуманітарний вантаж з умовної Швеції, інша шукала чиновників у черговому прифронтовому місті, щоб вивезти лежачу літню пані до родичів на інший край світу, то поруч на імпровізованій кухні готувалася їжа для дітвори, котра ще й ходити не вміє. Це захоплювало і вражало. Не строга інституція, а комуна. Так, волонтери, навіть у великих фондах - це радше комуна, люди, об’єднані інтересами, поглядами на життя, часто об’єднані горем та сумним досвідом. 

І таких історій на початку великої війни та й потім було ще дуже багато. Вони є й досі. Зараз вималювалась інша закономірність: ті, хто витримав рік роботи, досі активно допомагають. Шукають ресурси, можливості, людей і допомагають. Вони трансформуються, діють системніше, змінюють напрямок роботи та головне - допомагають. 

Відверто, коли я спілкуюся з такими людьми, коли я дотичний до їх роботи, коли я теж можу бути волонтером - це допомагає втриматися у здоровому глузді при всій “трешовості” ситуації.  А ще волонтери вселяють мені віру в людей. 

Погодьтесь, нам іноді просто не вистачає віри…