Вчив і буду вчити

З того самого дня, 24 лютого, і до сьогодні служу в лавах Збройних Сил України. Понад 400 днів, з них більше як 250 – на передовій. Зараз я з рядового стрільця, став на фронті молодшим  сержантом і майже три місяці виконував обовʼязки Командира 1 стрілецької роти…

Про що ця війна для мене? Про сім’ю, Батьківщину. Мій особистий моральний обов’язок у військовий час – боронити їх.

Але я краще виконую свої завдання у мирний час – вчити та передавати досвід попередніх поколінь, формувати філософське  бачення та позиціонування України та українців. Думати про майбутнє. Творити те нове майбутнє. Адже ми воюємо за освічену націю!

Під цим псевдо «Професор з окопу»  мене зробили відомим українські та світові медіа. А це просто  світлина, які зробив побратим і зафіксував, як я читаю онлайн-лекцію студентам Ужгородського національного університету прямо з окопу з-під Слов'янська.

Власне, пішов на війну, щоб захистити і країну, і своїх рідних, і соціальний інститут освіти.  Саме цим ми відрізняємося від неосвіченого світу. Недаремно, після перших бойових сутичок, ворога охрестили толкієнівськими іменами –  орки, гобліни…  Бо відсутність освіти і науки в межах російського Мордору — це перше, чим різниться наш спільний цивілізований світ.

Тільки неосвічена гомоподібна істота може копати окопи для себе в Чорнобильських лісах, мінувати Запорізьку АЕС, підірвати Каховську ГЕС, зв’язати, зґвалтувати і потім вбити дівчат як у Бучі, отримувати задоволення від розстрілів перехожих мирних жителів на Київщині…

Припинити викладати, вчити, виховувати – це означає стати такими як вони.

Я робив те, що вмію і добре знаю. Я вчив і буду вчити. Ми воюємо за освічену націю… Повторював і буду повторювати.

Часто питають, що буде «після», яка буде наша Перемога і про що я мрію. Це непрості питання. І мрій – багато.

Думаю про те що, треба завершити. Думаю про 100-річчя сакури на Закарпатті, про нові міні-скульптури, про дитячу команду регбі, про молоду команду американського футболу, про класних нових друзів з Угорщини, про…

Дуже багато про що.

Але ці думки часто розбиваються об реальність, в якій я втрачаю побратимів. Це те, що найбільше врізається у пам’ять і душу з цієї війни. Те, що не забудеться і нічим ніколи не перекриється. Те, що тепер завжди буде зі мною. З нами усіма.

Після війни...  Багато напишу. Про допомогу з дому від закарпатських волонтерів, про життя в бліндажі, про першу ночівлю на кордоні з ворогом…

А зараз просто маю велику честь –  представляти інститути армії та освіти водночас. Разом, неподільно.  Бо ми воюємо за освічену націю. А я вчив і буду вчити.