Творчість під час війни

Як це – творити під час війни? 

Чи могли б ми подумати до початку цього страшного 24 лютого, який триває вже більше року, що може з’явитися в нашому журналістському житті таке страшне поняття, як «творчість під час війни»?

Тоді, в той самий перший день, 24-го 2022-го, творчості не було. Як і 25-го, і 26-го, як і в кілька наступних днів.

Було якесь притуплене несприйняття інформації та водночас робота до виснаження з однією метою – встигнути подати вкрай важливу інформацію читачам сайту, який редагую.

Кожне повідомлення в сотнях Телеграм-каналів здавалося мега важливим, кожен пост у Фейсбук вартував шпальти чи сторінки в онлайн-виданні. Писали про черги в військкомати, шукали разом із усіма хрести, намальовані на дорогах,  несли в новостворені пункти все, що було вдома і писали про те, куди і що нести, на бігу робили якісь фото, щоб потім проілюструвати на сайт чи в Інста і вкотре нагадати, що ми всі разом – така сила!

…Тоді, в ті перші дні, вперше десь глибоко всередині проріс паросток розуміння того, що нарешті ми всі об’єднані – від заходу й до сходу, від півночі й до півдня; вимальовувалось усвідомлення розуміння, що, на жаль, біда, як ніщо інше, зуміла об’єднати таку розрізнену і розділену політикою країну…

А тим часом у ті перші страшні дні від Бучі до Львова, від Ірпеня до Херсона тяглися чорними нитками страшні розповіді, перемежовані ще страшнішими відеокадрами, і лягали в оповіді.

Дзвінки від рідних, знайомих і зовсім невідомих людей виливалися в чергові репортажі, написані буквально на коліні поміж намазуванням бутербродів для втікачів.

Коликом в серце вбивалося фото з дитиною, на спині якої написані телефони батьків – там, на вокзалі, таких історій було більше, ніж каміння в морі. І думка: «Це – в Інстаграм, там багато читачів, хтось і перекаже звістку мамі, що її сонечко в безпеці…»

Хвилини перетворювалися в століття, коли чекали дзвінків від рідних, щоб почути «я тут», «я живий», «я їду»… Потяг з-під Харкова, в якому вибирається шокована сестра: вона цілу ніч з 23-го на 24-те лютого стояла на балконі і курила пачку за пачкою, бо на її очах вибухало небо…

І самогонка – іршавська, бо яка ж іще? – ллється в чашки з-під кави під розповідь друзів з Василькова, котрий десь там під Києвом, і міцний алкоголь не дає розслаблення ні на мить. Бо як розслабить, коли бачиш на відео розбомблений аеродром, зруйновані до фундаменту будинки, де ще вчора жили родини, і кілька ящиків з печерицями, який хтось із волонтерів закинув у сільський магазин, аби люди мали, що їсти…

Якою за кілька днів стала та творчість особисто для мене? Страшним стресом, запитим пігулками заспокійливого.

Бо все життя нестерпно ненавиділа писати (і не писала, хіба вимагали шефи) статті/репортажі/інтерв’ю про страшні речі, вбивства, насилля, трагедії, ДТП і тому подібне. Так само не бралася за брудні розслідування і подібне, бо це вивертає. Розумію, що так не можна, що треба розкривати гнійники, але, як на мене, навколо достатньо людей, які таке роблять. Тому чудові історії про наших прекрасних людей, їхні досягнення, вчинки, про гарні події – ось любов, ось справжня творчість, ось те життєдайне, що давало справжнє щастя.

А тут раптом хворий на всю голову, гнилий до 27-го коліна псих пуйло віддає наказ, і всі мої щасливі миті перекреслюються чорним болем. І не тільки мої – ще кількох десятків мільйонів українців…   

І тепер моя творчість – це страшна творчість під час війни. Творчість, коли кожен промінчик світлого, який вдається десь віднайти, з усіх боків оточений війною. Мої статті не просто переповнені горем і сльозами, вони постійно болять, навертаються в спогади.  

…Ось моя стаття про втікачів із Харкова. Бачу себе в Нижньому Бистрому, де живуть вимушені переселенці: біля старого перефарбованого піонера – гарна молодиця з малюком на руках, поряд неповнолітня дівчинка. Дізнаюся, що 14-річна Діанка під час бомбардувань Харкова сховалась в метро. Осиротіла. Там, у метро, її й знайшла ця жінка і забрала в свою родину, назвала донечкою. Тоді їхня історія облетіла пів України, як і історії інших осиротілих через війну дітей. 

Олена Вялкова – уродженка Маріуполя. Вона з сином зуміла вибратися з міста, яке будували діди Олени, і який потвори стерли з лиця землі. Жінка розказує про тижні в бомбосховищі, коли кожна мить була лотереєю – виживуть чи ні? Показує кілька старих фото – це все, що лишилося з минулого життя. Їй тепер треба все будувати з нуля – на протилежному боці України. Але вона така сильна, що будує. І її історія справді надихає.  

Утікачі з-під Ізюма. Дві родини в перші дні березня тікали з-під обстрілів і 30 кілометрів несли на руках дітей. Їм нема куди вертатись, бо орки стерли їхнє село з лиця землі. «Але я вернусь обов’язково, хай навіть у землянку, до дитини… вона там похована…», – каже Мар’янка, і я не знаю, як передати її біль в статті?

А як писати спогади про Героїв, котрі вже на небі? Щоб писати, треба мати якусь інформацію, і тоді береш руками, які наперед трусяться від страху, диктофон чи телефон, вмикаєш запис і починаєш питати дітей, дружин, батьків – яким він був, ваш Герой? Про що мріяв до війни? Ким хотів стати чи чого досягнути?…

Знаєте, як це питати матір про сина, котрого щойно поховала?..

Кожна така розповідь, стаття, інтерв’ю – і перед очима невмолимо шикуються всі, кого знала, хто вже склав свою голову за нашу Незалежність.

Там, на Пагорбі Слави, похований кум мого рідного брата, ми разом жили в гуртожитку під час навчання в УжНУ, я пам’ятаю цього чорноокого хлопця, який жартував, здається, безкінечно. І його вже немає… А ось там – брат колеги Тетянки, якого я не бачила ні разу, та серце рветься, коли треба питати, ятрити її душу спогадами. Ще один Герой – брат, син, чоловік, батько, який ще вчора ходив цими вулицями, разом зі мною сідав у маршрутку, а тепер він вже на небі, дивиться на свого 9-місячного сина і напевно що молить Господа про те, щоб бодай його дитина не знала війни…  За ним у чергу стають інші Герої, шикуються, не хочуть стиратися з пам’яті, нагадують про себе… 

Кидаєшся з історії в історію, впадаєш у відчай, бо в кожній – стільки всього, що вистачить сльозами та болем вистелити  пів світу. І все це треба пропустити через себе, змінити свої пріоритети, бачення, уподобання, відкинути принципову любов до світлого і писати про те, чого боялась завжди – про біль, горе, втрати.

Все це треба викласти в статтях, репортажах, інтерв’ю, постах, сюжетах і так далі, бо тільки так, розказуючи про звірства й трагедії, які чинить цей ненависний ворог, ми переконаємо світ, що росію треба стерти з лиця Землі.    

…Я навіть вже не задаюсь питанням, чи буде колись між нашими народами порозуміння. Не буде. Не в цьому Всесвіті.

Занадто багато друзів стали Героями на небі, занадто багато болю кожної днини, занадто багато пігулок заспокійливого та сивого волосся. Але весь цей нестерпний біль, вся ця творчість, все побачене і пережите однозначно стануть додатковою цеглинкою в фундамент міцної і єдиної України.

Підтвердження ж побудови останнього я бачу щодня і щомиті. Навіть доньчине рішення – «я обираю для складання під час НМТ історію, бо її нам треба знати, як ніщо інше» – черговий доказ кардинальної зміни свідомості всієї нації.

Вірю: після Перемоги України, котра вже скоро, знову писатиму тільки про світле…