Пожовклі грамоти у котлі

“Таню, ми тут речі перебрали — ось це віддаси батькові, хай спалить”. Шеф, який із родиною та котами й собаками на третю добу після вторгнення таки доїхав до мене, евакуюючись із Києва — їхній будинок знаходився акурат на шляху окупантів, які сунули на столицю — на третій день перебування у мене прийняв рішення їхати далі за кордон, а не лишатися тут, в глибокому тилу на Закарпатті.

“Ви назовсім?” — несміливо перепитую, забираючи товстий стос паперів, папок та газет у нього з рук. “До кращих часів,” — невпевнено відповів він. Шеф — моя опора з часів, як я прийшла в журналістику. Учив, як писати такі тексти, щоб твої матеріали опинялися на перших сторінках (тоді це були всеукраїнські щоденки), як чіпляти і тримати читача, як змусити дзвонити та писати листи в редакцію (тоді ще не було коментарів в соцмережах), як добирати правильні заголовки. Ми, часом, годинами сперечались про ті заголовки в його кабінеті (деякі я досі пам'ятаю — наприклад, коли якось писала про світлої пам'яті Юрка Покальчука, який опікувався дітьми, що відбували покарання в дитячій колонії в Прилуках: привозив їм солодощі, речі та кросівки, а ще друкував їхні вірші у збірках. Текст у нас вийшов під заголовком “Кросівки для тюремного поета”).

Мій будинок з першого дня війни став притулком для знайомих киян: хто б не дзвонив у перший-другий день вторгнення, казали всім, мов, їдьте, тут на місці розберемось, були дні, коли це була рукавичка, були — коли вона вивільнялась і одні їхали, інші заїжджали.

Зараз мій шеф, відколи вони з родиною перебували у нас разом із іншими колегами-друзями-родичами, теж певною мірою був опорою. За вечерею ми обговорювали новини, намагаючись щось спрогнозувати і спробувати змоделювати якийсь план дій. Усі запитально дивилися на шефа. Він, із притаманним фірмовим тактом, інтелігентністю та навіть усмішкою, спокійним голосом казав: не треба себе тішити “двома-трьома тижнями”, тепер путін не зупиниться, він піде до кінця і нам тут усім буде дуже складно. Мов, зараз ніхто не знає, наскільки складно (а тоді, треба сказати, ще не було певності, що Київ встоїть, це був перший тиждень вторгнення), але точно це — кінець всього нашого попереднього життя.

Наступного дня діти таки вмовили його їхати до Німеччини. У нього від хвилювання та новин почались проблеми із серцем. Діти спитали, чи зможуть тут на Закарпатті у разі потреби батькові надати фахову допомогу і врятувати, чи краще звернутися по допомогу до німецьких друзів і мати певність, що врятують за потреби, — звісно, ми сказали, що краще до німецьких друзів. ...Я пам'ятаю, що вони мали їхати о 7 ранку на піший перехід в Селменці, з тамтого боку вже чекали друзі німецьких друзів.

Перед тим мої постояльці не спали всю ніч, шеф нервово ходив сходами і рипав дверима, — але це зовсім не нервувало, просто додавало розуміння про те, наскільки складно даються такі рішення. А ще з коридору розносився запах “корвалолу” - я собі подумки відзначила, що тепер знаю: евакуація пахне так само приторно й неприємно, як корвалол.

Вдень перед тим ми перекинулись кількома фразами. Я по-дитячому запитувала, мов, може не варто виїжджати, може, варто таки просто пересидіти в мене. “Знаєш, мені зараз не важко приймати це рішення їхати далі в Європу. Я ж то вже свій дім покинув. Піддатися на вмовляння доньки і виїхати з Києва тиждень тому — ото було насправді важко. А зараз я їду вже не зі свого дому. Із твого зробити це — набагато легше”, - сказав шеф.

Ми обговорювали тоді так звані “чорні списки”, які, як казали, збирали для рашистів їхні агенти перед вторгненням — не лише в Києві, а й по всіх регіонах. Там були імена людей, яких треба було денацифікувати та денаціоналізувати росіянам в Україні — ну, так вони планували. Уже зараз ми знаємо, що в окупованому Херсоні та на Харківщині саме за такими списками забирали “на підвал”, катували та вбивали. У шефа не було сумнівів, що у разі окупації Києва він би опинився в тому списку. Нагадую, в ті перші дні ми всі іще уявляли Київ фортецею, за яку потрібно буде битися з ворогом, і молилися, аби столиця встояла...

За якийсь час після тої розмови він заніс мені свої старі теки й папери, вирізки з газет та грамоти-подяки.

“Ми ж як їхали з дому, не було часу зібратися, хапали, все, що бачили. Тут ось багато непотрібного — зараз лише перебрали папери, виявилось, що прихопили разом з документами про будинок коробку з моїми старими грамотами, якісь вирізки з газет, які колись здавались цінними і я їх зберіг, та тут навіть комунальні рахунки є. Словом, ось віддаси це все батькові, хай спалить. Хоч якась користь від тих паперів буде,” — сказав, сумно посміхнувшись.

Я шкодую зараз, що була настільки засмикана в той день, що таки віддала ту коробку в кочегарку (а утримувати “домашній шелтер” в ті дні — означало готувати їжу, прибирати, підтримувати розмовами, заспокоювати істерики жіночок та дітей, були ді, коли єдина вільна кімната в домі, де можна було лишитися на самоті — це був туалет).

Зараз знаю, що треба було відкласти і потім, після якогось часу, віддати — бо вже у травні пізніше, як буде відомо про “жест доброї волі” русні з Києва, Чернігівщини та Сумщини, я передаватиму забуті у мене речі тим власникам, хто в перші тижні евакуації у нас жив. Від дитячих малюнків в папочці до барного стільця, який купили молоді люди, що в київській квартирі акурат задумали ремонт і перед вторгненням просто не встигли витягнути куплену обновку з багажника, так і поїхали з міста із ним. Іще в мене залишаться парфуми — колега, з якою колись працювали у всеукраїнській щоденці, залишить їх як подяку за прихисток. Каже, придбала їх напередодні вторгнення — захотілося заспокоїти себе шопінгом. Парфуми досі стоять на дзеркалі, я періодично витираю з них пилюку та хочу віддати їх їй назад, коли вона повернеться з дітьми додому.

Іще в підвалі від наших постояльців лишаться консервні банки з “гуманітарки”, які спочатку набиратимуть, а потім не захочуть везти із собою додому — і я роздаватиму ті консерви нашим місцевим “бідосям” у селі, як приходитимуть просити щось “у ташку” та повідвожу на точки роздачі гуманітарки переселенцям у Мукачеві.

Але жодні із цих речей не пам'ятатимуться та не пектимуть так, як оті пожовклі від часу шефові грамоти, вирізки з газет й комунальні рахунки, захоплені похапцем при евакуації з його київського будинку на третій день після вторгнення та віддані вже в моєму домі на спалення. Це було символічно: те, що зберігалось як цінне роками у своєму домі — але вмить виявилося непотребом, коли ти покинув свій дім через війну.

І певне що то було гарне рішення його спалити. Певне, саме так і палять мости. Просто я доти ніколи не бачила, як вони горять... ...Після того березневого дня мені сотні разів ще болітиме від таких моментів, коли “птахи полишають гнізда”. Щоразу, як спілкуватимусь зі знайомими, друзями чи читатиму у Фб їхні “прощальні” пости про те, що вони виїжджають — хтось на перший час, хтось на рік-два, хтось до закінчення війни, а хтось, не приховуючи, хоча це й непатріотично, назовсім. Але ніколи так, як у той день, коли я бачила, як боляче летіти тим птахам, котрі полишають гнізда.

Коли з мого дому евакуювалась далі на захід людина, яка довгий була мені опорою та орієнтиром. За кілька днів по тому я зрозумію, що такою опорою тепер маю бути я. Найперше — для дітей, рідних, далі — для колег та й узагалі для тих, на кого стане любові та терпіння.

Буквально за кілька днів по тому мій чоловік піде на війну, я сама піддамся настроям і з черговою хвилею біженців з мого дому поїду з ними в Чехію — рівно для того, аби наступного ж дня взяти себе в руки та спланувати поїздку додому й повернутися в моє гніздо.

Я водночас зрозумію, що ставати опорою — це так само важко і легко водночас, як палити мости. Просто в момент, коли приймаєш таке рішення, ти раніше ніколи не мала такого досвіду. А тоді водночас розумієш: колишнього життя більше не буде. Є теперішнє і ти відповідаєш за те, яке саме і чи буде майбутнє. Бо навіть якщо птахи полишили гнізда — вони порожні, але ж залишаються. Їх треба доглядати, бо будуть інші птахи. Саме на їхні крила ставатиме Україна після цієї страшної війни.