Чути дітей через театр

Короткі вистави, засновані на реальних подіях та ситуаціях переживань і втрат на фоні війни, зіграли учасники та актори проєкту «Чути дітей». Ці вистави – без радісного фіналу, зазвичай усі вони закінчуються на розвиненому конфлікті, даючи глядачу можливість самому вирішити, яким він хоче бачити завершення. Як це працює? І як через театр можна почути дітей?

Вся специфіка форум-театру в тому, що підлітки створюють теми для сцени, сценарії, які засновані на чиємусь реальному конфлікті, у якого наразі немає вирішення. Частина цих тем так чи інакше пов'язана з війною. У нас під час роботи над виставами бралися до уваги проблеми з батьками, знецінення українських традицій (і не тільки), булінг, відчуття провини за виживання, засудження людей за місцем народження, втрата близької людини.

Унікальність цього театру – це те, що глядачі можуть втрутитися в конфлікт між акторами. Вони можуть вирішити ситуацію так, як хочуть, або змінити поведінку героя з негативної на позитивну чи навпаки.

У нас було два заняття тривалістю по п'ять годин, а також ще одне заняття перед виступом. Спочтаку тренери спостерігають за нашою реакцією, вмінням комунікувати з іншими дітьми, говорити про себе.  На самому початку заняття проводиться з м'ячем, який передається з рук в руки, у кого м'яч, з яким настроєм прийшов і що очікує від сьогодні. Ми також граємо в ігри на швидкість, ритм, розвиваємо довіру. На перерві ми перебуваємо у кімнаті, де можна випити каву чи чай. Інколи чорний чай допомагає мені зосередитися, бути більш бадьорою і краще відіграти свою роль і показати свого персонажа.

Далі ми з тренерами обговорюємо теми, які нас зачепили, ситуації чи конфлікти, які ми не можемо вирішити. Для того, щоб їх краще пояснити, ми готуємо маленькі виступи, на які будемо орієнтуватися надалі. Після заняття ми ділимося, хто як себе почуває, і дякуємо за щось кожному, кому передаємо наш м'яч.

Звісно, деякі теми неможливо реалізувати, бо для них потрібно використовувати кілька сцен, буде важко показати глядачам, що саме їм потрібно змінити для завершення конфлікту. На третьому занятті ми вже читали готовий сценарій, бачимо точно, які ситуації показуємо залежно від проблем та способів їх вирішення.

Більшість учасників форум-театру були не з Ужгорода. Ми, в основному, брали теми для історій з їхнього життєвого досвіду. Тому що всі ці ситуації – реальні. Було дуже цінно показати, як це все відбувається насправді, а не брати до уваги вигадану ситуацію, в якій ніхто з учасників ніколи не був.

Найбільше вражень – від самих реальних історій людей. Бували такі розповіді, у які важко було повірити, які важко було уявити. Але було дуже цікаво потім частину з них зіграти на сцені.

Крім театру, у нас ще були заняття з малювання. Одна з моїх робіт також увійшла до виставки «Чути дітей». Це картини, виконані гуашшю, масляними фарбами і фломастерами. Ідея заснована на фільмі «Щедрик», де дія відбувається у Польщі в часи Другої світової війни.

Мені хотілося зобразити взаємини між людьми і як вони переносили жахи, які несли нацисти. На жаль, дуже схожі сюжети ми зараз маємо в Україні, але це в реальності, а не у фільмах і не у мистецтві.

У нас люди так само страждають від жахів війни, але цього разу вона спричинена росіянами.

Обидві картини зв'язані між собою. Чоловік тягнеться до жінки, яка сторониться його у скромному куті паперу. На іншій частині цієї роботи показана інша ситуація, уже в чорному та червоному кольорі, а також у них обох вже немає облич…

Поліна Немчина, 14 років, Ужгород