Be brave like Ukraine

У моїй улюбленій пісні, під яку я впевнено крокую Ужгородом, Сашко Положинський співає про те, що серед безлічі приводів для депресій мусимо відшукати те, заради чого варто вставати і йти, Жити одним словом.

На холодильнику в орендованій квартирі магнітики з походів тримають фотографії двох привабливих та сміливих українських чоловіків: один – це Саша Махов, мій екс-колега з Луганська, який пішов воювати у перші ж дні повномасштабної. А другий – Богдан Стефанишин – красунчик-однокласник, який волонтерив і евакуйовував людей з Чернігова. Обидва загинули у перші місяці повномасштабної війни. А нині їхні посмішки щодня нагадують про те, як їм було страшно в останні хвилини: чи в окопі, який накриває артою, (пиз…а, Наташа, це дуже страшно! - сказав би Сашка, не добираючи слів); чи на дорозі під час обстрілу, де ти до всирачки давиш на газ, знаючи, що цілять по тобі.

Ці дві пари смішних очей нагадують мені щодня – нас немає. А ти жива.

Фотографіями українців, які поклали життя за Україну, я можу завісити весь холодильник. Втрати болять і ятрять серце. Але я мабуть із тих, хто цей біль переплавляє на дію, як захисна реакція психіки - треба щось робити, аби пережити цей стан. А ще я з тих, хто продовжує жити в ім’я тих, хто пішов, в ім’я їхніх мрій, бажань і надій. І своїх теж.

І часом мені теж страшно. Страшно шукати у мороці облуди можливості зробити, коли легше знайти причину не зробити і забити. Страшно говорити “ні”, коли комфортніше і безпечніше сказати “так”. Страшно, коли в очі говорять “так”, а за спиною роблять “ні, ні і ще раз ні!” “Ех Наталі, що ти знаєш про страх?” - сказав би один з моїх полеглих співрозмовників.

“Сміливість - це тоді, коли страшно. Але ти маєш щось більше за страх, щось важливіше. І ти готовий заради цього померти, і ти готовий заради цього жити. [...] Сміливість не завжди обирає сильних. Вона дає сили. Сміливість - це бути Україною”.

Під речитатив з цієї композиції #The Emillio я часто біжу набережною у невідкладних справах і на якийсь час страх відступає. І тоді я думаю, що у моєму житті війна стала таким собі алібі, яке всім одразу пояснює чому я змінила місце проживання з Києва на Ужгород. Я і досі не маю відповіді на те, чому це місто так припало до душі - колись Всесвіт обов’язково відкриє мені таємницю моїх минулих життів, але у цьому житті цей край кликав до себе з тих самих 16-ти років, коли вперше у Лумшорах на турбазі ми танцювали медляк.

Коли я біжу набережною однією, а потім і другою, то думаю про те, що мій Ужгород заслуговує на те, аби його прибрали, пофарбували, полагодили, порівняли і… полюбили.  

Я віддаю шану тим, хто бере на себе сміливість і наполегливо працює, аби місто на самісінькому кордоні з Євросоюзом змінилося на краще. І шанувало героїв, що віддали життя за свою країну.

Іменем Саші Махова названа вулиця у Києві. Це стало можливим завдяки наполегливості його нареченої, якою Саша десь там на Небі точно пишається. 

А ті, що пішли, стeжать за нами, дивлячись з нeба очима зоряними:

хто ми є, якими шляхами стаємо творцями, жeрцями, воїнами?

Я поживу, я проживу життя щасливe, яскравe, натхнeннe

Й нікому з тих, кого я люблю нe будe соромно за мeнe.