Образ військової чомусь не надто поширений серед закарпатців, а іноді жінки, які були на фронті, воліють навіть приховати цю інформацію, аби не отримати хвилю суспільного осуду.

Соціологиня Маріанна Колодій вважає, що упереджене ставлення до жінок-військових, яке існує на Закарпатті, та і загалом в українському суспільстві, пов'язане зі стереотипами щодо «жіночих» і «чоловічих» видів діяльності.

«Зовсім недавно в Україні жінкам, так би мовити, відкрили шлях до військової справи. Раніше жінки в армії були, але їх діяльність переважно передбачала медичну допомогу, приготування їжі, "паперове" адміністрування тощо. Тобто все те, що не виходило за межі так званих "жіночих" знань і навичок. Сьогодні ситуація змінилася, жінки можуть обіймати посади військових спеціальностей, отримувати офіцерські звання, керувати підрозділами. По суті, ми спостерігаємо за трансформацією військової сфери. Зрозуміло, що за ці кілька років нам ще далеко до кардинальних змін. Ці зміни повинні відбутися, насамперед, у головах людей. А до того часу, на жаль, багатьом жінкам, які обиратимуть сферою своєї професійної реалізації військову справу, доведеться долати як індивідуальні, так і соціальні стереотипи, часом навіть осуд», – зазначає Маріанна Колодій.

Соціологиня переконана: не можна одразу змінити соціальні установки, які нав'язувалися і формувалися десятиліттями, але навіть участь жінок-військових у військовому параді чи марші ветеранів здатні впливати на людей і творити зміни. Важливою у цьому процесі є також і роль чоловіків-військових, які професійні якості жінок-військових ставлять вище гендерних упереджень.

Нам треба поважати і чоловіків, і жінок, які вирішили реалізувати себе у військовій професії

«Найбільше, що ми можемо зробити для жінок-військових, - дати можливість їм бути тими, ким вони хочуть бути. Тобто, розуміти і прийняти вибір як хлопця, так і дівчини, коли вони обирають військовий ліцей для навчання. Поважати і чоловіків, і жінок, які вирішили реалізувати себе у військовій професії та справі захисту Батьківщини. Бути однаково вдячними їм за службу, особливо в умовах війни. Така повага і прийняття повинні бути відображені не лише у думках і настроях людей, але й у законодавстві, військових статутах, військовому споряджені тощо. От над цим усім ще потрібно працювати», – додає Маріанна Колодій.

Відомим фактом є й те, що жінки служать в арміях багатьох країн світу, ба більше – давно знаємо, що ще у минулому столітті жінки були у підпіллі організації українських націоналістів, брали участь у Другій світовій війні тощо. Життя і подвиги цих жінок залишалися на узбіччі історії, про них рідко згадували, і тільки зараз завдяки сучасним дослідникам і дослідницям дізнаємося про жіночий досвід війни у минулому столітті.

За даними Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, наданих на наш запит, станом на 10 лютого 2020 року в Україні нараховується 379 191 людей зі статусом учасника бойових дій, серед них – 16 134 жінок. На Закарпатті – 6021 УБД, серед яких – 210 жінок. Ми поспілкувалися з двома військовослужбовицями. У кожної з них – свій досвід. Одна служить в армії вже 12 років, тому вважає, що боронити цілісність держави в зоні АТО чи ООС – її робота. Інша – пішла на фронт у складі добровольчого батальйону, бо розуміла, що повинна бути на війні та робити все, що в її силах.

Жінка, позивний якої «Незламна», родом із Міжгір'я, має трьох дітей, наймолодшого сина народила вже під час українсько-російської війни. У 2014 році жінка працювала в Криму, далі займалася волонтерством, а згодом – не витримала і пішла на фронт у складі добровольчого батальйону. «Незламна» розповіла нам свою історію: як потрапила на фронт, як сприймають її вибір рідні та знайомі, і як це для неї – бути жінкою на війні. Далі – пряма мова.

«Вирішила, що варто робити більше для країни»

У 2014 році під час Майдану, а згодом – і під час анексії Криму, я працювала у Сімферополі. Я за спеціальністю інженер садово-паркового господарства. Вже у березні 2014 року, всі ті події, які відбувалися, дуже насторожували. Наприклад, референдум… Було дуже важко за цим спостерігати. Наприклад, коли ти їдеш в маршрутці, а якісь люди над тобою нависають і говорять, що будуть заходити в Україну, гвалтуватимуть українських дівчат. Після анексії мене перевели на роботу в Миколаїв. Вже там я почала волонтерити: після роботи ми з дівчатами плели сітки москітні, багато грошей віддавали на необхідні речі для військових. У 2015 році я розуміла, що гине багато людей на війні і вже не могла стояти осторонь. Я вирішила, що варто робити щось більше для країни, тому пройшла вишкіл на базі «Правого сектору», і потрапила на війну у складі добровольчого батальйону, адже тоді жінок ще не приймали в ЗСУ, крім дівчат-медиків. Завдяки професії я дуже добре вмію орієнтуватися за допомогою карти. Я була впевнена, що ці навички знадобляться мені на війні. У 2016 році так склалося, що бійцям добробатів пропонували переходити у підрозділи ЗСУ, тож так я опинилася у 54 розвідувальному батальйоні».

Наразі у мене бойова посада, однак раніше я була на посаді радіотелефоніста, але виконувала іншу роботу. Займалася, зокрема, спостереженням: як пересувався ворог, що у них було… Знали навіть, коли вони ходили в туалет і під який кущик.

Я майже жодного дня не сиділа в штабі, хоча таку роботу мені пропонували. Завжди хотіла бути біля своїх хлопців. На війні я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, а за якийсь час була вимушена зробити перерву – пішла у декретну відпустку на рік і вісім місяців. Бойові завдання я виконувала десь до 6 місяця вагітності. Пам'ятаю, як тоді всі хлопці переживали за мене, адже ще не бачили на війні вагітну військову.

«Якщо ти знаєш свою роботу, з тобою рахуються незалежно від того чоловік ти чи жінка»

Коли я служила у добровольчому батальйоні, зі мною була подруга, дуже хороша дівчина, молода – їй тоді було десь 18 років. Вона – сапер, дуже хороший гранатометник. Чесно кажучи, якщо ти знаєш свою роботу, з тобою рахуються незалежно від того, чоловік ти чи жінка. У добровольчих батальйонах за нас переживали, бо ми жінки, оберігали, але брали в свої лави. У 54 бригаді ще більше почали оберігати, але колишній мій командир почав мене знецінювати і казати, що я там тільки для того, аби готувати їжу, прати... Але я відповіла: добре, тоді робіть мою роботу за мене. Тиждень на моїй роботі працювали інші, але мене все ж повернули назад. Після цього я перейшла в інший взвод, де нормально працювала, адже там панувала взаємоповага. Хлопці визнавали мене за свою. Коли я приїжджала, хлопці старалися: опалювали для мене кімнату, нагрівали воду… Казали - «ти відпочивай, ти не спала три тижні». Я до кухні ніякого навіть стосунку не мала, вони все самі готували. Все залежить від того, в який ти колектив потрапиш. Є такі, де тебе знецінюють, а використовують лише твої знання. Колись я була одна дівчина у взводі, тепер жінок-військовослужбовців більше.

«Іноді люди мені кажуть, що я роблю дурниці»

Закарпаття дуже патріархальне. Іноді люди мені кажуть, що я роблю дурниці. Кажуть, що я мама, у мене є діти, тому я маю сидіти собі у чотирьох стінах. У таких випадках я погоджуюся, а потім запитую, хто тоді дасть моїм дітям майбутнє, якщо я сидітиму вдома? От дехто сидить в чотирьох стінах і я теж буду. І що далі? Що ми висидимо? Найлегше сказати – сиди вдома. На жаль, такий час, що жінки теж вимушені брати автомат у руки і йти на війну, а чоловіки тікають за кордон, тому що це ж не «чоловіча» робота – воювати, а розповідати жінці, якою вона має бути і що їй робити, – «чоловіча». Таке ставлення ображає. Вони не думають, що я воюю і за їхню країну, їм добре так, як вони зараз живуть. Їх все влаштовує. Люди, які готові пристосовуватися до будь-якого режиму. Однак є ті, які поважають мій вибір.

У мене дуже хороший чоловік. Він мене розуміє. Він завжди може мене вислухати. У нас із ним одна робота, одна сім'я, одна ціль. Дітям важко. Вони переживають за мене, тому теми війни ми вдома рідко торкаємося. Я їм мало що про війну розповідаю, хоча мої доньки вже досить дорослі.

«Немає «чоловічих» і «жіночих» професій. Є люди і їхні можливості»

Гадаю, жінкам важче, тому що нам потрібно доводити, що ти можеш робити все на рівні з чоловіками. Ми завжди, щодня змушені доводити, що ми це можемо. Чоловікам цього робити не треба, а нам треба - різними вчинками, діями.

Образ захисника країни – це завжди образ чоловіка. Думаю, що про участь жінок у війні треба говорити, це сприятиме видимості. В кожній армії жінки і чоловіки служать на рівних. Мені образливо, коли кажуть: «ти – баба, сиди і мовчи». Ні! Має бути рівноправ'я. Коли ми в добробаті проходили медичний огляд, у нас був обов'язковий огляд психолога. Пам'ятаю, тоді психологиня жінок страшенно не любила. Коли дівчата заходили, вона одразу з дверей кричала: «Війна – це не жіноча справа, вийдіть!». Я заходжу і кажу: «А перукар – це жіноча справа, а модельєр?». Чому так багато чоловіків стають кухарами, модельєрами, візажистами? Я певна, що немає чоловічих і жіночих професій. Є люди і їхні можливості. І коли людина відчуває, що вона може зробити певну справу, вони має робити це незалежно від статі.

Чоловіки більше розповідають про війну, жінки ж здебільшого воліють не надто багато розповідати про цей свій досвід. Дівчата скромні, вони не хочуть говорити. Є різні причини, чому дівчата мовчать – у кожної вони свої. Взагалі, роль жінки на війні – важлива, адже ми можемо виконати будь-яку роботу, нам все під силу.

«На службу я пішла за чоловіком»

Інна Балог – військова із Закарпаття, служить у лавах Збройних сил України вже понад 10 років. Вперше жінка потрапила в зону АТО у 2017 році. Вважає військову службу своєю роботою. Далі – пряма мова.

В армію я потрапила ще 12 років тому. У мене чоловік служив у Збройних силах, був командиром батареї. Можна сказати, що на службу я пішла за ним. Ми жили і служили у Виноградові, потім нас перевели в Ужгород. Мій чоловік у 2014 році загинув у зоні АТО.

Сьогодні жінка в армії – уже не рідкість і не дивне явище. Я потрапила в АТО у 2017 році. У нас між чоловіками і жінками в армії немає якихось відмінностей. Ми вже і в наряди заступаємо, займаємо бойові посади. У Виноградові я служила на посаді зв'язківця: приймала й відправляла телеграми, розносила документи. Наразі в мене бойова посада, а ще я тимчасово виконую обов'язки начальника топографічного складу.

«Піти на війну – мій обов'язок, тому що я – військова»

Я б не сказала, що до мене було якесь негативне ставлення. Я з таким не стикалася. Це мій обов'язок – піти на війну, тому що я – військова. Негативної реакції від рідних, сусідів, знайомих я не бачу. Може, хтось щось позаочі і говорить, але я цього не чула. Мого чоловіка багато хто знав. Багато хто знає, що я вдова. Навпаки нам всі допомагають, завдяки цьому мені трохи легше. Я можу звернутися до людей з різними питаннями..

У нашому батальйоні зараз жінок набагато більше, ніж було, наприклад, років 10 тому. Є такі, які добровільно призвалися вже під час війни. Я прийшла у військову службу ще до війни.

Ставлення до жінок різне. Часто воно залежить і від самої жінки, і від чоловіків-офіцерів. Знецінюючого ставлення до мене через те, що я жінка, у нашому батальйоні немає: кожна жінка виконує свою роботу, служить. Не можу сказати, що ми слабші. Все, що ми маємо робити згідно з посадовими вимогами, ми робимо в повному обсязі. Я не маю потреби комусь щось доводити: пішла – виконала обов'язок – повернулася.

«Два роки після смерті чоловіка мене ніхто не турбував»

Два роки після смерті чоловіка мене ніхто не турбував. Було відчуття ненависті, я не надто добре реагувала на військовослужбовців-чоловіків. Я не могла зрозуміти, чому саме мій чоловік загинув, а хтось живе. Я хотіла залишити службу, але час минув, рани трохи загоїлися, біль став менш гострим, сприйняття змінилося.

Із рідних до моєї служби в ЗСУ негативно ставиться мій старший син. Йому не подобається, що я їздила в АТО, він дуже переживав і досі хвилюється. Він негативно ставиться до моєї діяльності. Мені б хотілося, щоб він був військовим, пішов по наших із його батьком слідах… Цього б хотів мій чоловік. Але син не хоче. Я не буду його примушувати, адже це – його вибір, його рішення.

«Я не відчуваю ніякого страху»

Інколи важко додому повертатися. Тут все інакше. Там ти не вдома, там ти завжди в бойовиій готовності, тому до життя вдома щоразу доводиться звикати. Дехто думає, що ми туди їдемо відпочивати, але це ж не так.

Я знаю, як це – відчувати втрати і гостро на це реагувати. Навіть якщо були втрати не надто близьких людей на війні, все ж ми гостро реагуємо. Насправді тебе зрозуміє лише та людина, яка відчувала те саме. Тобі можуть співчувати, говорити, що розуміють, але ніхто нас так не зрозуміє, наприклад, вдову, як людина, яка теж стала вдовою. Цей біль, який ми пережили, – він просто є, він у нас всередині.

В зоні ООС я не відчуваю загрозу своєму життю. Взагалі не відчуваю ніякого страху. Не тому, що там нема війни. Війна є. Там помирають. Просто я страху не відчуваю.

Гендерна рівність є, інфраструктури для жінок - немає

У розмові з кожною ветеранкою запитуємо про матеріальне забезпечення. Вони погоджуються: майже всього достатньо, є форма, взуття. Однак є кілька нюансів: форму, як для чоловіків, так і для жінок шиють однакову, а жінки кажуть, що форма для них має відрізнятися, адже конструкція тіла інша.

«Нам давно обіцяли якусь жіночу білизну, але її все ще немає. Звісно, що така білизна потрібна, адже ти не можеш вдягнути під військову форму бюстгальтер із мереживом – це незручно. Переважно ми носимо спортивні ліфчики. Вони дуже швидко зношуються. У нас все таке саме, як і у чоловіків: і форма, і взуття. Але виходить так, що чоловікам білизну видають, а жінкам – ні. Ще було б добре мати спеціальну форму і для вагітних, адже вона є в арміях різних країн світу», – запевняє Незламна.

В Україні ж поки майже вся інфраструктура армії підлаштована під потреби чоловіків. Також проблемою є й те, що у військових шпиталях немає лікарів-гінекологів, однак жінки переконані, що така потреба є.

«У мене була ситуація, коли треба було поставити крапельниці від токсикозу. Мене завезли в шпиталь, а там немає потрібного лікаря. Повезли у звичайну лікарню – там відмовилися приймати, бо я ж військовослужбовиця», – додає жінка.

Замість підсумків

Наші співрозмовниці погоджуються: про участь жінок у війні варто говорити, адже чим більше ми будемо звертати на це увагу, розповідати окремі історії, тим швидше суспільство зможе прийняти це як норму.

Ольга Беца