Змінити поле бою на поле аграрне, військову форму – на кептар туристичного гіда, зброю – на набір інструментів для виготовлення історичного взуття. На Закарпатті вже другий рік триває проєкт професійної перепідготовки та соціальної адаптації службовців, що закінчили службу в силових структурах, учасників бойових дій та членів їхніх родин. Загалом навчальний процес займає 500 годин протягом трьох місяців на базі Ужгородського національного університету. Курси дають можливість опанувати професію, яка є затребуваною нині на ринку праці. За цей час випустилося вже 5 груп, а це – 170 осіб.

“Наше головне завдання – не просто вручити диплом, або черговий документ, який можна поставити на полицю. А дати можливість на самореалізацію у цивільному житті. Підказати шлях яким можна далі рухатися, – розповідає Zaholovok.сom.ua кураторка проєкту “ Україна – Норвегія” на Закарпатті Ольга Костянець. – Разом з Федором Шандором, який є відповідальним за проєкт зі сторони УжНУ, ми почали працювати за напрямком “Туризмознавство та готельно-ресторанний бізнес”. Однак, коронавірус вніс свої корективи, і ми були змушені теж внести свої зміни. З 15 вересня починається навчання, зараз подовжується набір. Теперішній курс займатиметься тематикою інноваційного підприємництва. Кожен слухач, який пройде курс, матиме всі необхідні знання для того, щоб відкрити власну справу».

Ми зустрілися з декількома учасниками проєкту, аби детальніше розпитати їх про свій досвід адаптації після ЗСУ. І зрозуміти, наскільки реально кардинально змінити своє життя, щоб розпочати власну справу.

Ужгородець Анатолій Пасєвич 20 років свого життя віддав службі у Збройних Силах України. Після звільнення з ЗСУ шукав для себе варіанти, чим би зайнятися в цивільному житті. Спочатку навіть думав про охоронні структури, однак, вчасно збагнув, що це не його. З соціальних мереж, каже, дізнався, про програму.

“Подумав, а чому б і мені не спробувати? Розпитав знайомих. Там було багато нового про туризм. У чомусь взагалі не розумівся. Багато диковинок було. Єдине, про що я хвилювався, чи пройду по віковій категорії. За період навчання мені почали відкриватися нові безцінні знання в сфері туризму під керівництвом Федора Шандора. Хочу зробити на цьому великий наголос”, – з величезним захопленням розповідає найбільш впізнаваний опришок сучасності Анатолій Пасєвич.

Саме на заняттях стався “життєвий вистріл”, – запевняє пан Анатолій. Колишній військовий готує на замовлення в образі опришка на виїзді. Місце приготування обирає замовник. Таку ідею запропонував йому на заняттях Федір Шандор.

“Мене це зацікавило саме тому, що останнім часом вдома я й так займався приготуванням страв. Сніданки, обіди, вечері були за мною. Для дружини та доньки це – ресторан на замовлення (посміхається, - Авт.) Ясна річ, що спочатку задав для себе логічне питання, чи можу цим професійно займатися, адже всі, хто так чи інакше готує, вважає себе кухарем”, – ділиться Анатолій Пасєвич.

Насправді у цій справі все не так просто, як може здатися на перший погляд. Для того, щоб змогти займатися професійно кейтерингом, ужгородець ще проходив курси у кухарів, у тому числі й закордонних. Переконує: все для того, щоб мати якийсь плацдарм, основу. Зовсім недостатньо вміти просто добре приготувати певну страву. Важливо знати її специфіку, опанувати послідовність дій. Претензії на довершеність можна перейняти тільки від майстра.

“Зазвичай туристи приходять, послухають екскурсовода, покуштують баноша та бограча, скажуть, що було смачно та їдуть у зворотньому напрямку. Але щоб вони перед цим побачили процес приготування, його послідовність, послухали про походження страви, історичні довідки... Аби правильно передати весь колорит закарпатського кухарства, вирішив скласти собі образ такого собі місцевого опришка, – ділиться Пасєвич. За оздобленням поєднав елементи з усіх районів області. Моє вбрання від калапу до постолів – ручної роботи. На кожен з предметів пішло не менше року праці”.

Саме бограч-гуляш вважає своєю коронною стравою. Хоч рецепт зовсім не є якимось унікальним, перевага бограчу Пасєвича у порційності, послідовності та неперевершених смакових рецепторах кухаря. Так каже Анатолій і запевняє,що у нього на Закарпатті поки зовсім нема конкурентів. Зате є помічниця. І не абияка! Він працює разом зі своєю донею Іриною, яку, від розчулення, зі сльозами на очах називає своєю найбільшою опорою. А конкурентів нема, вважає Анатолій, тому, що людям важко побороти свою внутрішню гордість та зробити перший виважений крок. «Не кожен наважиться на те, щоб одягнути на себе подібне вбрання і публічно виступити. До речі, це є дуже важко і фізично. Приготування страв у образі опришка протягом декількох годин поспіль виснажує настільки, що потім необхідно до трьох днів на відновлення. Але всі зусилля варті того, якщо замовники залишилися задоволеними. Якщо люди про мене кажуть: Пасєвич – це “вау”, то для мене це найбільша нагорода!, – каже «єдиний та неповторний опришок сучасного Закарпаття».

Зараз Богдан Дерев'яга є учасником клубу історичної реконструкції «Орден Вежі Св. Миколая», займається виготовленням предметів зі шкіри: одягу, взуття, а також раритетних фляг. Але так було не завжди. Він – колишній військовослужбовець. Ще під час служби Богдан відвідав фестиваль “Срібний Татош” і вже тоді зрозумів, що хотів би зайнятися історичною реконструкцією. Знайшов контакти тих, хто працює з подібними речами в Ужгороді. Познайомились. Почалось все з того, що їм потрібні були історичні одяг та взуття. Закарпатець мав тоді достатньо часу, вирішив взятись за справу. У екс-військовослужбовця все вийшло з першого разу.

За його словами, після звільнення з армії у першу чергу відчувається психологічний бар’єр. Це необхідно прийняти. В цивільному житті, на відміну від війська, все складніше, каже Богдан:

“Тут ти сам по собі. Все залежить від людини. Спочатку родичі та знайомі давали різні поради та рекомендації, чим мені займатися. Багато мої колег, що звільнилися з війська, поїхали на заробітки. Частина з них до сих пір там, хтось приїхав, розчарувався. Є такі, які відновилися у Збройних силах. Мені пропонували і за кордон їздити чи приєднатися до силових структур. Але мені хотілося розпочати свою власну справу. Принаймні спробувати, а там вже як вийде”.

В Україні є попит на продукцію, виготовленням якої займається Богдан Дерев'яга. Однак, на Закарпатті цим ремеслом, виявляється, не так і просто займатися. Однією з проблем є нестача в області якісної сировини. Єдиний магазин, де продають шкіру, – в Мукачеві. Але сировина не підходить майстру. З неї можна шити хіба одяг, жіночі сумки. Тому Богдан змушений замовляти робочий матеріал у постачальників у Львівській області. Як розповідає чоловік, ручне виготовлення зі шкіри є доволі монотонною справою. На один виріб може піти цілий день сидячої роботи. Попит на виготовлену продукцію, каже, що є. Але питання збуту залежить виключно від того, наскільки якісно налагодить маркетинг. Якраз тут йому й стала в нагоді участь в програмі.

“Проєкт “Україна - Норвегія” дав мені можливість подивитися на все інакше, зрозуміти, як це працює в мирному житті. Зокрема, багато дізнався про туристичну галузь, маркетинг, рекламу. Що необхідно для того, щоб справа стала успішною? Як це все організувати? На заняттях я отримав відповіді на ці питання. Також я познайомився з багатьма людьми. Комусь я став у нагоді, а хтось – мені. Якщо б не проєкт, то я не впевнений, чи зустрівся б колись з ними”, –каже Богдан Дерев'яга.

"Я із задоволенням прослухав курси, присвячені туризму від експертів своєї справи. Програма відкриває очі на ситуацію, яка відбувається в сфері туристичного бізнесу. Розкладає по полицях, які сектори не зайняті, де є потенціал, на що можна звернути увагу. Людина може оцінити, що в неї вже є для цього, а саме: досвід, навички, фінансові можливості. Туризм це – задоволення”–, розповідає ще один слухач курсів, у минулому військовий, Володимир Старшун.

Володимир долучився до розвитку туризму в Ужанському національному парку. У екс-військовика разом з однодумцями є плани, як збільшити потік туристів на Закарпатті.

“Зараз є дуже гарне кемпінг-містечко в Стужиці Великоберезнянського району. Діє залізничне сполучення за напрямком «Ужгород – Стужиця». Туди можна приїхати на вихідні. Ми хочемо зробити велосипедні маршрути до кемпінгового містечка. Заплановані окремі маршрути, які легко можуть подолати навіть діти. А також прокладені маршрути через гори, більш складні. Зараз ми будуємо невеличкий велопорт. Там стоятимуть вагончики, велосипеди. Буде ще невеличка станція техобслуговувавання велосипедів. Туристи, які подорожують через Ужоцький перевал велосипедами, і прямують зі Львова до Ужгорода, можуть зупинятися в кемпінговому містечку. Крім відпочинку за потреби можна провести ремонт велосипедів”, – ділиться задумами Володимир Старшун.

Наразі в цю справу треба ще багато вкладати. Наприклад, тільки для розробки велосипедних маршрутів необхідно докласти чимало зусиль. Володимир каже, що багато інформації про туристичні маршрути Закарпатті брав з відкритих джерел та спеціалізованих журналів. Фактично промаркованих в Ужанському національному парку просто нема, каже чоловік. Та такі труднощі не можуть зупинити колишнього військовика. Він налаштований виключно оптимістично та впевнений в тому, що знайдуться і фінанси, і час. “Потихеньку робимо. До чогось прийдемо”, – запевняє нас чи, може, й себе Володимир Старшун.

Окрім розвитку велоінфраструктури краю, Володимир разом з друзями, викладачами університету, викопали унікальне джерело в Стужиці. Вивели його на дорогу, облагородили. Встановили фігуру янгола. Так воно отримало назву “Джерело Янгола”. Вода там цілюща і смачна. Туристи часто зупиняються там, беруть воду з собою. Також багато людей приходять до джерела молитися. Можуть стояти годинами, просити в Бога про сокровенне. Кажуть, Він чує.

Довідка:
"Україна – Норвегія” – проєкт професійної перепідготовки та соціальної переадаптації службовців, що закінчили службу в силових структурах, учасників бойових дій та членів їхніх сімей. Проєкт фінансується Норвезькою стороною через Міжнародний Фонд Соціальної Адаптації. Представники громадської організації “Наше рідне Закарпаття” – Сергій Кузнєв та Ольга Костянець – куратори на Закарпатті. Загалом навчальний процес триває 500 годин протягом трьох місяців на базі УжНУ. Курси дають можливість опанувати професію, яка є затребуваною нині на ринку праці. Проєкт в Ужгороді триває більше двох років. За цей час випустилося вже 5 груп, а це – 170 осіб.