Відтепер починається нова грань мого життя, тобто я вже у нових (інших) шатах: таке життя... Їй Богу, аж не віриться, що я нарешті досяг цього поважного віку. Вірніше, до цього етапу дожив. Так описав вихід на пенсію відомий закарпатський журналіст Михайло Папіш. Свої відчуття в новій іпостасі він виклав у звичній журналістській манері.
Був дошкільнятком, піонером, комсомольцем, студентом, комуністом, слухачем вищої партшколи, членом ще кількох політсил, у тому числі правління обласної журналістської організації, а тепер ось-ось мені вручать посвідчення пенсіонера. Не йметься віри, що я став у стрій людей, яких на 1.10.2019 р.у місті було 6.770, а на всій Берегівщині на це ж саме число -- 15.495 осіб. Не всі, як не прикро це писати, мають щастя, шанс на старість отримувати від держави компенсацію за свої труди. Мене також переслідували різні перипетії, певні історії заганяли "в кут", але вижив. Хоча нерідко виникали сумніви та думав, що колеги писатимуть епітафії. Нині приємно, радісно, щемно і якось аж незвично бути в цій ролі. Про емоції, психологічне відчуття сього вікового рубежу, нехай так: соціального статусу -- дещо згодом. А наразі скажу, що реально (чи формально?) ця подія сталася 22 жовтня 2019 року -- кілька тижнів тому. Тобто у день мого 60-річчя, а коли точніше, то цієї жовтневої пори я "попрощався" з цим довгоочікуваним ювілеєм, і сьогодні мені вже шістдесят перший іде.
Я -- пенсіонер! Але в душі, не зважаючи на два інфаркти, -- піонер. Позаду -- трудова епоха, освоєне життя, які включають майже сорок репортерських літ. За натурою я трудоголік -- журналістика, кажучи жартома, таких осіб вітає. І хоча деколи писав за "гонорари-копійки", заробивши масу болячок для свого тіла, але ніколи не пошкодував, що 17-річним хлопчиною після Дусинської середньої школи (Свалявщина) вирішив у Львівському університеті ім. І. Франка вчитися газетярського ремесла. Отже, що було, то вже минуло. І відгуло! На цей раз формально (чи реально) вибрав і узгодив час й із текою документів для оформлення пенсії за віком до Берегівського відділу обслуговування громадян (сервісного центру) головного управління ПФУ в Закарпатській області я завітав. Сталося це буквально вчора-позавчора. Для себе міркував: багато разів переступав поріг цієї установи на вул. Мукачівська (колишня "швидка" допомога), ще працюючи у ЗМІ, тобто збирав дані та писав про пенсійні проблеми міста й району. Завжди пенсійній службі допомагав, словом, інформацією найперше. Але в цьому випадку прийшов не за "фактажем" для медія, не як кореспондент, а здати, як уже наголошував, свої трудову книжку й інші супутні для цієї процедури папери (диплом про вищу освіту, довідки, та, відповідно до інструкцї (читай -- закону) показати паспорт, ідентифікаційний код). Тобто приніс усе те, що у подібних випадках вимагається для підтвердження трудового стажу та нарахування пенсії. Зізнаюся: до цього "нерядового" візиту готувався старанно, всі робочі фрагменти позбирав і класифікував. Намагався все вчинити коректно. Не раз із цього приводу консультувався у фахівчинь цієї пенсійної структури. Сталося так, що на прийом до головного спеціаліста відділу Галини Анатоліївни Сапсай потрапив із другого разу, але у цьому моя вина (хоча спершу консультацію надала мені заступниця керівниці цього підрозділу, чарівна Аніта Володимирівна Кузьма -- колишня сусідка). Зрештою, не буду зараз усе деталізувати, але підкреслю: такої уваги до клієнтів, у даному разі потенційних пенсіонерів, я навіть не чекав. Таке позитивне ставлення тут проявляють до всіх -- де й береться в них стільки знань, терпіння, такту, чуйності, аби без галасу, гніву та нервів догодити кожному відвідувачу. Що й казати: останні бувають різними, як і всі ми за характерами є неоднакові, індивідуми, та ще у таких роках, коли осінь потроху "фарбує" скроні, хода стає повільнішою, бесіда теж іншою.
Отже, подяка за добру та совісну роботу (добросовісність) -- начальниці підрозділу Катерині Олександрівні Байов, чудовій жінці та ще й красуні, доньці мого товариша О. О. Поповича, яку фактично знаю з дитячих літ. Ввічливість, професійність, чуйність, відповідальність я вловлюю за мить, як тільки на челядину гляну, і якщо є фальш, неувага, грубощі -- бунтую. Таке бувало не раз і не два. Від цього у своїх публікаціях захищав простих закарпатців, "наживаючи" ворогів у чиновницьких лавах. А тут про це навіть не думалося -- така милість, привітність, людяність, що мало не просльозився. Пані Сапсай "працювала" зі мною більше години, за що їй уклін і спасибі. Навіть есемеску надіслав, що захоплююся її уважністю до людей, а після роботи готовий компенсувати ці файні "жести" берегівської "галичанки" чашкою кави. Я вже не кажу про телефонне спілкування з нею перед цим "епохальним" для мене візитом. Словом, ця добра та досвідчена працівниця пенсійного закладу уважно передивилася та вивчила мої документи (диплом і трудову насамперед), задала низку необхідних у таких випадках уточнюючих питань, усе ретельно відсканувала та до великого зошита-щоденника подещо занотувала. Потім були ділові та конкретні поради, як діяти далі, аби "дещо" (у певні періоди роботу за сумісництвом тощо) не пропустити. Бо все це, нехай додаткові місяць роботи чи два, дає мені бонуси у нарахуваннях, тобто збільшенні грошового виразу. Адже я і насправді працював у редакціях багатьох видань -- починаючи від міської, районних та кінчаючи обласними й т.д. Співпрацював навіть з всеукраїнськими інформагенціями та газетами. Був навіть період мого недовгого паралельного підприємництва -- торгівля періодикою. Гарний період! Та найдовше працював у газетах "Червоний прапор" ("Вісник Берегівщини"), "Берегово" -- останню так доладно редагував, що аж двічі лауреатом обласної журналістської премії ім. М. Бабидорича ставав. А майже два роки, від лютого 2018-го і аж дотепер -- перебував у міськрайонному центрі зайнятості. Справа в тому, що мене з редакції міського часопису звільнили у зв'язку з роздержавленням комунальних і державних ЗМІ -- все було офіційно, тож я на законних підставах став на біржу. Там, завдячуючи сплаченим соціальним страховим внескам у ПФ, держава мені "віддавала" гроші, як не дивно, зі своєї кишені. Так тривало, як зазначалося вище, аж донедавна -- до ювілейного дня народження.
Продовжуючи тему далі, зауважу, що я в душі назавжди залишуся новинарем. Навіть тут, у відділенні ПФ, оформляючи матеріали пенсійної справи, вирішив на фото зафіксувати мить, як сижу та спілкуюся з головним спеціалістом. Щоправда, на диво скромна пані Галина, яка, між іншим, розповіла, яким чином формується "пенсійне досьє", від такої ідеї якось аж зніяковіла. В цю мить сюди завітала поважна працівниця сусіднього підрозділу цієї установи Вікторія Фенич, яка також підтвердила, що такі "сюжети" стаються не щодня, пенсія оформляється раз у житті, тож знімок на пам'ять є затією доречною та виправданою. Але потім усе "переінакшилося", хтось із присутніх подав клич зробити світлину всього колективу -- нехай буде пам'ять цього робочого моменту і для мене, і для співробітниць сервісного центру. Отже, у приймальні, де зазвичай велелюдні черги, ми вишикувалися в ряд і одна з молоденьких колегиньок із сусіднього кабінету залюбки "втілила мрію" на мій мобільний телефон. Спершу "позували" всі разом, а потім окремо -- без мене. Хотів би сказати, що, крім уже згаданих фахівчинь К. О. Попович, А. В. Кузьми, Г. А. Сапсай, до нас приєдналися М. А. Кукрі та Л. Й. Дзіндзьора (остання є дружиною мого приятеля Петра з цим унікальним прізвищем й однокласницею рідного брата моєї жінки Андрія, а про пані Мар'яну інформації маю найменше, але знаю, що живе вона у с. Яноші та є матір'ю трьох діточок). Минуть роки, і це фото, переконаний, стане раритетним. Якщо вже підвести підсумок цієї частини статті про моє "входження" до лав пенсіонерів, то слід акцентувати: працюють тут дійсно ввічливі професіоналки, які чудово знають свою роботу, вміють задовольнити найнеочікуваніші запити клієнтів, прагнуть не викликати нарікань на свою роботу. Як пишуть "друзі" в коментарях, дуже важливо у держустанові зустріти новоявленого пенсіонера з усмішкою, привітно, радо допомогти йому на цьому етапі життєпису.
Вгадую запитання читачів: і що ж автор цих рядків пан Папіш за своє життя надбав, до чого "дописався" і яку матиме пенсію тощо? Відповідаю: як людина абсолютно публічна, демократична, я неодмінно назву свою пенсію. Якою б вона не була -- хоча всі знають, що пенсійна реформа продовжується, а бюджетнику, та ще й із мінімальним окладом, яким був я, великих грошей не дочекатися. Наразі ми -- ще не є цивілізована Європа, не пенсіонери заокеанської Америки та навіть не сусідньої Угорщини. Але у моєму конкретному випадку треба трохи почекати, бо до кінця не з'ясовано ще деякі нюанси. Можливо, що за істиною, тобто за встановленням юридичного факту, доведеться звертатися до суду. Як тільки це буде зроблено, мені оприлюднять кінцевий результат, я обов'язково свою пенсію прокоментую. Себто спрацює журналістський принцип -- "оформлення пенсії: випробувано на собі".