Новини

Син закарпатця захищатиме українську мову

Гарна новина нещодавно облетіла ЗМІ: на засіданні Кабінету Міністрів України (8 липня ц. р.) на посаду Уповноваженого із захисту державної мови члени уряду шляхом рейтингового голосування обрали 42-річного Тараса Дмитровича Креміня. Я, зваживши на цілу низку обставин, вирішив дещо деталізувати цю досить значиму вість національного масштабу, яка для нас, закарпатців, має свої особливості.

Поспілкувався з приводу цього призначення з учителями Керецьківської ЗОШ, зокрема, Маріє Іванівною і її невісткою, заступником директора Наталією Василівною Дочинцями, а також відомим філологом-тамадою Василем Михайловичем Маровді. Тож вийшли коротенькі роздуми-вітання на задану тему.

Отже, подія про призначення на цю високу посаду сина нашого земляка, відомого та титулованого українського поета Дмитра Креміня (на жаль, уже покійного) – пана Тараса (див. світлину), є помітна та важлива в суспільно-політичному житті держави. Один із 5-ти топових і найважливіших фактів минулого тижня. А взагалі приємно, що цей вельми відповідальний пост зайняв політик, громадський діяч, науковець, поважна та серйозна людина, у якої за плечима викладацька робота у вишах, кандидатська дисертація, докторантура, професорство, депутатство у ВРУ, і навіть головування у Миколаївській облраді (у 2014 р.) тощо. Вже згадувана педагогиня з Керецьок Н. В. Дочинець (на фото) каже, що з великою увагою, як і вся патріотична частина країни, слідкувала за цією епопеєю, і втішена, рада, що "портфель" у руках такого мудрого політика, як Т. Д. Кремінь.

Але чи не найрадісніше те, що у жилах цього чоловіка кров закарпатська тече. Його батько – не просто син Срібної Землі, а добре відомий, самобутній, шляхетний і популярний поет України, творчий майстер-атлант, який із дипломом філфаку Ужгородського держуніверситету (1975 р.) та не без "сприяння" тогочасних "опонентів" подався працювати у степову Казанку, де знайшов собі чарівну дружину й де народився Тарас. А відтак з сім‘єю переїхав у обласний Миколаїв. Але рідну землю пам‘ятав, і коли випадала можливість, мчав-летів додому, до батьків, сестер і братів, аби навістити істинних колег і друзів. Бо знав: як немає кращого неба, ніж небо України, так і немає кращої землі, ніж чарівна і мальовнича земля Закарпаття. А коли у Суху їхав через Керецьки, неодмінно тут зупинявся, бо у селі, школі в тому числі, є чимало друзів, В. М. Маровді з дружиною-філологинею серед них.

Хочу зазначити, що Керецьки Свалявського району знаходиться поруч із сусіднім селом Суха, що на Іршавщині. Саме в ньому народився лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь (1953 р.). У студентські роки невгамовний у творчості юнак зазнав пресингу з боку тодішньої вузівсько-компартійної влади, переслідувань співробітників КДБ, через що його й спровадили вчителювати на південь України. Таке собі своєрідне заслання, аби не заважав. Ось у цьому причорноморському краї, що став другою батьківщиною поета-Креміня, і розкрився його поетичний талант, дістала розкрилля душа, літературна творчість земляка. Завдяки своїм віршам він увійшов до найвидатніших еліт і когорт не тільки Миколаївщини, але й усієї незалежної України. У 1999 році його творчість було відзначено найвищою літпремією України – ім. Т. Г. Шевченка, а обласну письменницьку організацію очолював понад 10 років, написавши за своє життя понад 500 пісень і майже півсотні книжок...

Саме сюди, у ці краї, в гості до земляка, студентського товариша, філолога-побратима в одній особі приїжджав один із наймодерніших учителів-мовників області й заступник директора Керецьківської ЗОШ Василь Михайлович Маровді, який також працювати починав на Полтавщині. А ще на творчому вечорі з нагоди ювілейного 50-річчя Д. Креміня у Миколаєві був ведучим, про що з теплотою при нагоді згадує. Знаю, що товаришували, листувалися до самої смерті Д. Д. К. Радує серце, що його син із колоритним іменем Тарас став мовним омбудсменом всієї країни. "Приємно, що потомок уродженця Сухої дорожить відтінками та пахощами рідного слова, береже красу, велич і могутність рідної мови, любов до якої, літератури та народу в тому числі, привили у цій особливій родині", – ділиться думками М. І. Дочинець. Від себе додам, що ній і насправді обов‘язком було любити слово, мову, Україну, у ній якщо й поклонялися комусь або чомусь, то найперше Шевченку, патріотизму, чесній людині та порядності.

Слово молитви, мамина колискова, бабусина казка, батьківські настанови, ніжний шепіт і зітхання – все починається з милозвучної, солов'їної мови – це теж слова задуваної Дочинець-старшої. Гадаю, цих істин ліпше за мене й за інших знає вітчизняний Уповноважений із захисту державної мови, який найкраще, найідеальніше підходить для цього посадового крісла. Слід сподіватися, що відтепер чіткіше діятиме Закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної", і Тарас Кремінь, якого висунули Міністерства культури, юстиції і Уповноважений Верховної Ради з прав людини, значно ефективніше діятиме протягом п‘яти років поспіль. Спасибі тобі, Тарасе, що не зрадив батька, не зійшов зі стежин, які він протоптав, і досяг таких чолопків у цій делікатній сфері, про які мало хто міг здогадатися. Дякують тобі за збереження духовного багатства, серцевини культури нашого народу школи як усієї Свалявщини, так закарпатського краю – від Ужка до Ясіня. Будемо надіятися, що це не останній злет на теренах рідної Вітчизни. Плідної роботи, нащадку унікального закарпатсько-українського поета.

Михайло ПАПІШ, журналіст

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.