Новини

Ранкова кава з Тарасом Олексиком

Одна з кавових столиць світу – Пуерто-Ріко – його нинішнє місце проживання, Відень, Ямайка і Гонконг – маршрут найближчих відряджень, Закарпаття – Батьківщина.  Таким чином, особиста географія Тараса Олексика – практично ціла планета. Але цього місяця він саме тут, у рідному Ужгороді, де не тільки гостює в рідних, а й розпочав втілювати те, за чим майбутнє персоналізованої медицини – навчає місцевих науковців розшифровувати генетичну карту людини.

Дякую, що знайшли час для «Ранкової кави»!

О, використовуйте мене і більше. Мене трохи жахає, як мало говориться в українській пресі про сучасну науку, наукові дискусії. От у Пуерто-Ріко молоді науковці організувалися і активно висвітлюють наукові теми у ЗМІ. У тому числі, й мої дослідження, бо я, виявляється, пуерторіканець за їхніми мірками. Тому виникає питання: чому немає такої організації українців, які мали б цінувати своїх людей, їхні досягнення, популяризувати науку загалом?

То Вас, кажете, там уже сприймаються за свого?

Якщо можна, то давай на «ти». Бо у нас занадто вкорінена надмірна повага до авторитетів. На Заході який би не був професор, до нього звертатимуться Стів або Майкл, а у нас це преклоніння перед авторитетами, я думаю, доходить до рівня хвороби. У результаті це розшаровує суспільство і змушує людей думати, що вони чогось заслужили лише тому, що досягли певної позиції, обмежує спілкування між рівнями і лякає молодих людей. Вони часом бояться навіть запитати. Вважаю, що повинна бути межа, можливо, студенти молодших курсів ще можуть звертатися на оте поважне «Ви», але ні в якому разі не аспіранти і магістри. Їм треба показувати, що вони – колеги.

А щодо запитання, то Пуерто-Ріко, як і будь-яка американська територія - це місце емігрантів, тому інтегруватися досить легко, достатньо володіти мовою. Звичайно, це англійська, а також іспанська. У моєї дочки Софійки мова спілкування у школі – саме іспанська.  

А українською з нею розмовляєш?

Звичайно. Я – тільки українською, дружина – англійською. Тому я і привіз її сюди на літо, бо бачу з досвіду діаспори – говорять навіть у четвертому поколінні українською, але інколи такою, що відчувається її ізольованість від сучасної України. Натомість варто дітей привозити в Україну і питання мови відпаде, не треба жодних інтенсивних курсів, просто нехай пограються з україномовними дітьми.

Яку школу відвідує Софійка у свої півтори роки?

Заняття за системою Монтессорі. Я повів її у цю школу рівно в рік, коли почала ходити. Нас зацікавило, що за цією системою вчилися 4 найвідоміші винахідники сучасності – творець Фейсбуку, обидва винахідники Гуглу, а також автор Скайпу.

Оскільки у цій школі багато дітей викладачів, то серед них більшість – іноземці. Вдома розмовляють французькою, іспанською, англійською, португальською, іншими мовами. І от вони приходять у цю школу, їм по 12-15-20 місяців, то уявляєш, якою вони там мовою говорять? І нічого, прекрасно один одного розуміють! От якби ми ще так могли!

Софійка, напевно, навчить друзів і українських слів.

До речі, мене відразу мене попросили принести українські записи, щоб діти слухали (як й інші мови) і щоб Софійка знала, що її мову там також поважають

І що повезеш?

Я вже давно заніс, це були вірші з «Абабагаламаги», вони їх там тепер крутять по черзі з французькими віршиками, наприклад, англійськими і т.д. Дітей так виховують, що нема кордонів, нема різниці, якою мовою розмовляємо і що всі ми можемо порозумітися як люди.

Мрієш про кар’єру науковця і для доньки?

Нехай вона вибере, яку сама хоче. Головне для нас – створити можливості і сформувати у ній віру в те, що вона може зробити правильний вибір. Тоді проблем не буде. Вона має мати впевненість у собі і відкриті можливості. У це я вірю так, як у заповіт. І саме з цим я йду до своїх студентів у Пуерто-Ріко і так само намагаюся про це говорити зі студентами тут.

Чого найбільше не вистачає українського у твоїй новій батьківщині?

Ні, Батьківщина у мене одна. Це Україна. У кожного одна. Треба це дуже добре розуміти і знати. При цьому для людини не обов’язково батьківщиною стає саме те місце, де народився. От яка буде у Софійки батьківщина? Ким вона вирішить себе вважати? Це залежить і від мене, звичайно. Є люди в діаспорі, які народилися в Америці, але віддають своє життя і зусилля, час саме Україні. Тому чи можна сказати, що Україна для них не батьківщина?

Коли почалися події Майдану, то, як і всі в Україні, я 3 місяці не спав. І в Україні, можливо, вам було в тому плані трохи легше, що ви були всі разом і всі за це переживали. А уявіть собі, коли ти там, як козак на чужині, один, і кому ти поясниш, що у тебе в серці відбувається? Це справді важко. Коли щось таке відбувається у твоїй країні, а ти там десь далеко… Звичайно, що можеш, те робиш для загальної справи. Але не можеш ні з ким поділитися, нема людей навколо, які тебе розуміють у цьому плані. Розуміють по-людськи – так, але було важко відчути саме емоційний зв'язок, співпереживання. От цього і не вистачає найбільше, повертаючись до твого питання.

Звичайно, зараз не ті часи, що були раніше. Через інтернет ми тепер зв’язані, де не були б. Можемо підтримувати зв'язок з друзями, рідними, колегами по цілому світу. І можемо допомагати тій справі, яка потрібна, не обов’язково будучи там фізично. Тому принаймні матеріальну допомогу я міг надати у ті важкі дні і ночі.

Як сприймають Україну твої колеги, знайомі у Пуерто-Ріко?

Якщо ти єдиний представник країни на найближчі сотню кілометрів, то як сприйматимуть твою країну?

Як тебе особисто?

Абсолютно! Для них Україна - це я, можна так сказати. Тобто якщо ти хороший хлопець, яким всім подобається і з яким хочеться мати справу, то коли стоятиме вибір, чи співпрацювати з Україною, то рішення приймуть відповідно до тих вражень, які люди мали від тебе.

Справді жодного українця довкола?

Так, на західному узбережжі у Пуерто-Ріко я єдиний українець. З чотирьох мільйонів населення, які живуть на острові 170 км довжиною і шириною 60 км за 150 найближчих до мене кілометрів нікого з України немає. Були кілька студентів, але вони вже закінчили університет.

Українці їздять вчитися у Карибський басейн?

Так, у Пуерто-Ріко дуже сильний інженерний факультет, туди зі всього світу їдуть. Він працює під патронатом Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору НАСА. Поблизу також найбільший у світі телескоп. Тутешню обсерваторію можна побачити, зокрема, у фільмі про Джеймса Бонда «Золоте око».

Пуерто-Ріко для українців, сприймається трохи…

Екзотично?

Як мінімум.

Для мене спочатку теж так було. А поїхав туди – люди як люди. Люди всюди однакові.

Що для тебе там найбільш незвичне або відмінне від українського?

Скоріше варто говорити про те, що подібне. Наприклад, паралелі дуже чіткі: Пуерто-Ріко - одна з найзахідніших територій Габсбурзької імперії, тож кидається в очі подібність архітектури 18-19 століття. Ви побачите в центрі міст такі самі будинки, як в Ужгороді чи Мукачеві. Або ж центральний замок Ель-Моро дуже подібний на ужгородський, особливо стіни, мури – ті ж самі італійські майстри.

Це зовнішньо. По-друге, пуерториканці за менталітетом - як закарпатці. Вони живуть на західному узбережжі – тож далі нікуди. І ми на краю. Що там острів, що тут. До слова, ще від габсбургів ми отримали дуже розгалужену й інтенсивну бюрократичну систему, як і вони. Тому людям з США зазвичай важко адаптуватися в Пуерто-Ріко. В США ви запитаєте, чи можна це робити і якщо скажуть у відповідь, що ні, то все, ви йдете геть. А на Закарпатті, якщо бюрократ скаже ні, то ви спитаєте: «А до кого ще можна зайти?».

А взагалі, коли мене питають, яка різниця між Пуерто-Ріко, де я викладаю, і Україною, я відповідаю: саме те, що там я викладаю, а тут ні. І це найбільша різниця!

Утім, я був приємно вражений змінами, що сталися в УжНУ за останній рік. Університет з українською мовою навчання зумів за рік зробити програму для 500 іноземних студентів англійською мовою. Тобто ми готові до цього! Готові до глобалізації. У нас є людський потенціал, інтелектуальний, треба тільки приєднатися до мережі. Все.

Всі хочуть на Кариби. А куди хочеш ти?

Знаєш, це правда. Коли живеш на березі моря і кожен день дивишся на захід сонця і всім показуєш, як гарно сонце заходить у тебе на пляжі - всі хочуть до тебе. Але я виріс у Карпатах, інколи дуже марю тим, щоб пройтися лісом, лісовою стежиною, дивитися на зелені дерева.

Минулого тижня я поставив Софію собі у рюкзак за плечима і ми просто йшли, розглядали разом листя на деревах, виглядали звірят між ними – лісовою дорогою у Доманинському лісі. Вона так затихла, їй подобалося, я думаю. Бачив, що їй було цікаво.

Як ти потрапив на інший континент?

Це був ‘93 рік. Ми так довго до того жили у закритому суспільстві, що можливість подорожувати і чогось навчитися далеко від дому була дуже привабливою. Це була одна з найбільших характеристик нашого покоління, здається. Багато моїх знайомих поїхали за кордон – працюють і на академічних «посадах», і у бізнесі. Досі не відчувалося ні бажання держави повернути цих юдей, ні явних можливостей створено не було, тому поки не бачу, щоб багато хто повернувся. Можливо, цього разу щось зміниться.

У цей приїзд відчуваєш зміни на краще?

Я ще минулого року побачив, що різниця вже є. Хоча б те, що наявні формальні можливості співпрацювати. Новий закон про вищу освіту прописує, що людина, як я, може мати і в Україні відповідний статус. Бо раніше, якщо я не захистив свій науковий рівень тут, то вважався хіба може випускником університету, і все. Зараз, наскільки я розумію, достатньо тільки рішення Вченої ради університету, щоб ти мав право викладати, як науковець.

Наявність такого механізму важлива, адже є чимало людей, які мають змогу і бажання прийти сюди. Але до них, звичайно, повинні ставитися з повагою, а не вимагати перескладати іспити і перезатверджувати наукові звання.

Ще один момент - моя наукова тематика співпадає з інтересами місцевих науковців. Зараз триває переломний момент у науці, оскільки виникла нова технологія. Це щось схоже на епоху великих географічних відкриттів. Як Колумб відкрив Америку завдяки винайденню каравели (раніше до Америки просто нічим було дістатися). Так і сьогодні – вчені винайшли секвенатор, завжди якому можна «читати» геноми людей. А це дає колосальні можливості.

І якщо раніше відкривали континенти,  то зараз відкривають і описують геноми видів, описують генетичні карти хвороб людей.

Геном – це набір повної генетичної інформації індивідуального організму. Це як біологічна програма, на якій базується розвиток, зовнішній вигляд і функції вашого організму.

Професор Стівен О’Браєн під час нещодавньої лекції в УжНУ казав, що розшифровка відкриває можливості для лікування у майбутньому таких страшних недуг, як хвороба Альцгеймера, атеросклероз, рак.  Розуміння геному це передбачає, так?

Йдеться не тільки про самі хвороби, але і нашу резистентність до них. Адже деякі люди легко піддаються хворобі, інші - ні. Хтось каже: «Мій дід пив-курив і нічим не хворів, у нього була добре генетика!». У когось захисні мутації є, в інших немає. І вже на основі цієї інформації можна розробляти персональне медичне лікування, базуючи курс призначень на вашій програмі, на вашій особистій генетичній карті.  

До слова, професор Стівен О'Браєн має всесвітню славу у генетиці. І це щастя, що вдалося спланувати його приїзд до УжНУ. Інші університети поки що тільки мріють про це.

Які досягнення твоєї наукової праці вважаєш найбільш вагомими?

У мене є кілька проектів, перший з них мені найдорожчий – це секвенування геному пуерториканского папуги. Це був дуже цікавий проект і, до речі, найдешевший геном, коли-небудь зроблений у світі. Адже роботи фінансувалися не якоюсь організацією, фондом чи державою. Ми просто зібрали активних студентів і разом організували кілька вечорів для залучення коштів. Наприклад, вони малювали картини на продаж. А одна з моїх студенток запропонувала організувати показ мод спільно з модельною агенцією. І так завдяки моделям ми зібрали гроші для пуерториканського папуги. Оскільки йшлося про зникаючий вид, то місцева громадськість своєю участю (жертвуючи по 1-5 доларів з людини) допомогла зібрати близько 10 тисяч доларів. Цього вистачило на проект.

А дівчина-організаторка того показу, до речі, стала «Міс Пуерто-Ріко», нещодавно вступила у магістратуру Гарвардського Університету.

Також секвенує геноми?

Працює зараз над бактеріальною генетикою вагітних жінок.

Розшифрувавши геном папуги, маєш вдома «підопічного»?  

Ні, не дай Боже. Знаєш, скільки з ним роботи?! Це не просто хом’ячка тримати. У папуги великий мозок, вони дуже розумні і зрілі. І тримати у себе папугу – це відповідальність. Він стає членом сім’ї і його, наприклад, не можна залишати самого вдома, як і дитину.

І це не як собаки, що прив’язуються до колективу. Папуга до вас ставитиметься як до свого партнера, як люди вибирають жінку чи чоловіка. Тому вони і такі ревниві. Якщо ви його залишили, це як партнер залишив вас. І якщо робота полягає у постійних роз’їздах, то папугу брати до будинку просто не можна. Деколи люди, які від’їжджають з Пуерто-Ріко, приносять мені своїх папуг, мовляв, ти ними займаєшся. Але я їх всіх несу в місцевий зоопарк – співпрацюю з ними, у мене там своя лабораторія. Так от там є величезний вольєр, у якому живе багато покинутих птахів. І там вони хоча б можуть спілкуватися з іншими папугами.

Собак одомашнювали довго, а папуг взагалі ніхто не одомашнював, просто посадили у клітку і ніби сказали: «Я буду твоїм партнером». Тому коли їх залишають, це дуже погана річ.

Пуерторіканський папуга (Amazona vittata). Фото Т.Олексика

Чим саме папугам, а не науці, допомогли твої дослідження їх геному?

У 1493 році, коли до Пуерто-Ріко приплив Колумб, папуг там було 2 мільйони. А у 1973-75 роках їх залишилося… тільки 13. Їх всіх відловили, привезли у спеціальний Центр для розмноження. Перші 20 років нічого не виходило. Але за останні років 10 пуерториканських папуг стало близько 500. І тепер ситуація набагато краща, оскільки коли навколо мало особин, то вони депресують і, так би мовити, їм нема смислу розмножуватися. А коли їх багато, то ефект кращий. Крім того, папуги повинні вибрати партнера самі, ви не можете їм нав’язати. І вже тільки сформовані пари фахівці Центру пересаджують в окремі клітки у лісі, щоб їх ніхто не тривожив при відкладанні яєць.

Але перед цим потрібна робота генетика – визначити, чи ці пари не є споріднені, не дай Боже брати і сестра, наприклад. Тому Центр, звичайно, зацікавлений у співпраці зі мною, генетична різноманітність цих папуг дуже маленька, і її потрібно підтримувати. Також треба стежити, які з генетичних послідовностей, можливо, є шкідливими для здоров’я, щоб вони не закріплювалися популяцією, простіше кажучи, щоб «шкідливі» гени і, відповідно, генетичні вади не передавалися далі.

Я почав з пуерториканського папуги, тепер вивчаю ще їхніх «родичів» на Ямайці, недавно приїхав з Домініканської республіки – дивимося, чим вони один від одного відрізняються і таким чином можемо зрозуміти, як утворюються види. На островах вони пристосовуються до тамтешніх умов і щось у їхній генетиці змінюється. А от що? Нова технологія якраз і дозволяє з’ясувати, що саме. І, у результаті, визначити, які саме гени відповідають за пристосування до нових умов.

Людський геном також входить до твоїх наукових інтересів?

Вивчення різноманітності людських геномів у світі – якраз це і є моїм другим найцікавішим проектом. Існує такий світовий проект «1000 геномів», його метою є дослідити місцеві ендемічні локальні генетичні відмінності. Тобто, чим люди в різних популяціях – в Африці, Південній Америці, Азії, Європі відрізняються один від одного. Я був у цьому проекті від самого початку і моїм завданням було зібрати пуерториканську та й взагалі карибську популяцію. Вийшло вже чимало публікацій з цього приводу і це дало дуже добрий результат, бо зараз генетичні карти пуерториканців відомі світовому медичному товариству. При розробці ліків враховується генетичне різноманіття, яке існує в Пуерто-Ріко.

Ого! А нашу генетику світова фармація враховує?

Відколи працюю у проекті, зрозумів, що на генетичній карті світу десь біля Польщі, за кордоном Німеччини починається біла пляма – аж до Владивостоку. Ні України, ні Росії, ні Казахстану, ні Грузії у жодних генетичних картах чи глобальних фундаментальних дослідженнях просто немає.

Очевидно, усі ці території зацікавлені у твоїй науковій роботі…

2 роки тому я читав лекції у Петербурзькому університеті і запропонув розпочати там проект «Російський геном». Спочатку вони трохи скептично до цього поставився, але проект був підтриманий на рівні Академії наук, зараз уже є і окрема державна програма, в яку вкладаються величезні кошти, щоб зробити повне геномне дослідження. Бо, як правило, досі вивчали не генетику, а якийсь один ген. Натомість ми говоримо про повну генетичну карту від Балтики до далекого Сходу.

З особистих етичних міркувань я відмовся отримувати зарплату за участь у проекті.

З часу війни на Сході України?

Так, бо не хочу отримувати гроші від уряду, який веде війну проти моєї країни. Але з гуманістичних міркувань повногеномні дослідження населення, в тому числі і на території Росії, дуже потрібні, бо світ глобальний і розвивати науку слід глобально, треба співпрацювати з вченими незалежно від мови, раси і місця проживання.

ХХ століття було століттям пірамід, коли урядові програми спускали «зверху вниз», директиви переважали над якимись особистими речами, дослідженнями, ініціативами тощо. Це відходить у минуле, як і піраміди, створені Америкою, Росією, Китаєм. ХХІ століття, наш час є століттям мережі. Я можу сидіти в Пуерто-Ріко і займатися роботою у Китаї чи в Сибіру. Мережа з’єднує нас незалежно від пірамід, які б цим хотіли керувати.

Є досі люди, які мислять пірамідами, як Путін зокрема, але саме це мислення приречене на крах. Так само, як і побудова будь-яких пірамід в Україні.

Особисті контакти - глобальні. І чим скоріше ми це зрозуміємо, тим краще, особливо в Ужгороді, на перехресті глобальних шляхів.

Ми, закарпатці, вміємо будувати мережі, співпрацювати, просто говорити з людьми, при чому різними мовами. І в цьому наша сила.  

Коли в Україні зможе стартувати таке генетичне дослідження?

Вже стартувало, тому я і приїхав. Вирішив - чому буду в Росії розвивати цей проект, а дома ні? Тому приїхав і кажу: давайте будемо починати рухатись. Минулого року я зустрівся з ректором Володимиром Смоланкою, то була неформальна розмова. Зараз вже затверджено проект досліджень.  Приємно, що на рівні університету є певна підтримка такій ідеї.  

То генетичну карту українців будуть розшифровувати саме в Ужгороді, а не Києві, наприклад?

От бачиш, ти думаєш як піраміда (усміхається, - авт). Треба звільнятися від цього містечкового менталітету. Глобальне мислення полягає у тому, що немає вирішального значення, де розташоване приміщення або звідки приходить капітал. Усе стало набагато більш пластичним і вже не так важливо, де ти є у конкретний момент.

Скільки часу потрібно, щоб розшифрувати «геном українця»?

Наразі ми тільки починаємо проект у його двох компонетах – спочатку треба навчити людей словника, на якому можемо говрити. Торік тутешні науковці  ще не розуміли, про що я говорив. А зараз вже зовсім інакше. Ми, українці - добрі волонтери. Краще займаємося волонтерською роботою, ніж своєю основною. От і я вирішив «на добровільних засадах» ораганізувати курс геномного аналізу. Запросив аспірантів з медичного факультету УжНУ, у цьому мені дуже допоміг проректор Володимир Фекета. А з іншого боку підключився і інститут інформаційних техногологій. Тобто я намагаюся звести медиків та інформатиків разом, в одній кімнаті, вчимо їх науки про інформаційну теорію в білогії. Читаю лекції про геномне картування, про секвенування, про засади популяційної, еволюційної, медичної генетики. Спеціалісти факультету допомагають мені також на добровільних засадах, при чому залюбки вчать медиків програмуванню.

Отже, це перша умова – щоб появилися місцеві експерти, які знають, про що йде мова, володіють «словником» цього дослідження. З іншого боку, була зареєстрована державна програма в університеті з вивчення геномів Карпатського регіону, до якого входить і Україна. Тож ми починаємо збір волонтерів, які б захотіли взяти участь у проекті та будемо згодом збирати інформацію про ДНК. Я здійсню секвенування через власні канали, у своїй лабораторії. Для почакту це будуть перші 100 осіб, далі подивимося.

Хто саме надаватиме свою ДНК?

Волонтери. Будемо пояснюти, навіщо це. Їм за це нічого не буде, але і шкоди не принесе. Кожен на таке не піде, бо є, можливо, певна підозра до науки, але все починається з першого кроку, як Конфуцій казав.

У Пуерто-Ріко ми це вже зробили, У Великобританії це теж зроблено, як і в США, у Китаї, і ще кілкох десятках країн світу. Інформація буде у вільному доступі для науковців, які потім зможуть розвивати власні дослідження, базуючись на рідкісних варіантах, які існують в Україні. Тобто не буде ситуації, коли персональну медицину в Україні розвиватимуть, базуючись на даних з Франції.

Коли садиш насіння, воно росте досить повільно, його треба доглядати. Так і з цим проектом – будемо доглядати, щороку «поливати». У моїх планах є намір часто повертатися до Ужгорода і зробити все можливе, щоб це «насіння» добре проросло.

До речі, проект українського геному практично вийшов із розмов з моєю сестрою – Ольгою Олексик. Вона ендокринолог, а в ендокринології різниця між людьми дуже важлива для діагностики. Ми багато розмовляли про проект, який би допоміг персоналізованій медицині. І саме сестра є одним з рушійних сил у цьому проекті. Якби не вона, я б може ніколи за це не взявся.  

Я б дуже хотів, щоб ми разом працювали і надалі, сестра допомогає мені розуміти медичну специфіку Закарпаття, бо вона спеціаліст високого класу, а їй та її колегам допомогли б наші напрацювання.

Чим саме генетична карта стане у нагоді кожній окремій людині?

Нам були потрібні смартфони до їх існування? А зараз уявляємо життя без них? Це я до того, що з генетичними картами і персональною медициною буде так само. І лікар не ставитиме діагноз, поки не побачить генетичну карту пацієнта. Бо приписувати ліки «всліпу» на той час вважатиметься небезпечним.

Тобто лікування для українця і, скажімо, пуерториканця повинно бути різним?

Звичайно. Ендемічні місцеві мутації, які впливають на здоров’я людей, є історичним наслідком адаптації людей до свого довкілля. Лапландці адаптовані до життя у вічних снігах, а пігмеї – до життя в африканському тропічному лісі. Скажіть мені, що вони не відрізняються один від іншого? Але разом з тим скажіть, чим саме? На це питання якраз і дає відповідь генетика. Деякі відміності є випадковиму, а деякі – ні.  Довкілля є різним, хворобами різними люди хворіють, їдять різну їжу і це все відображається на їхніх генетичних програмах, які відповідно змінюються, з’являються регіональні відмінності, що, своєю чергою, дуже важливо знати, коли лікар вирішує як лікувати ту чи іншу людину.  

Що найцінніше ти вивчив упродовж життя за кордоном?

Якщо я чогось навчився за 23 роки, то це спілкуватися з людьми з усього світу. І це єдина моя перевага перед, наприклад, викладачами УжНУ. Я не знаю більше, ніж вони кожен у своїй галузі, бо кожен науковець працює над собою, є експертом у тому чи іншому питанні.  Але у мене є досвід спілкування і велика мережа міжнародних зв’язків і я б хотів це якимось чином передати. Відразу це не станеться, бо це процес. І це одна з причин, чому у перспективі я планую організувати школу з біоінформатики та геномного аналізу в Угорщині – найближче до України. Торік така школа була у Південній Африці, доти – у Панамі, на Гаваях, на Флориді, у Пуерто-Ріко. Це вперше вона буде у Європі – у місті Тигань на Балатоні. Ближче до України я вже не міг провести, бо проблема тільки у під’їзді до аеропорту. Там будуть 30 студентів з близько 19 країн світу, і 20-25 викладачів, серед яких справжні зірки науки.  Щоб навчатися у школі, треба отримати грант. Але для того, щоб й інші зацікавлені могли потрапити сюди, щовечора ми робимо відкриту публічну лекцію, де один із світил науки-викладачів школи читатиме свою тему на популярному рівні.   

До речі, у Тигані з організацією мені допомагає наш випускник, еколог і академік Віктор Товт, який живе на Балатоні і працює по ньому.

Для України це дало б можливість побудови тієї ж мережі. Бо не важливо, де ти працюєш, а важливо, кого у світі знаєш, до кого можеш звернутися зі своїм питанням.   

Твоя дружина працює над тією ж темою?

Подібною до моєї, але вона займається морськими організмами.

Вас і познайомила наука?

Так, ми разом працювали у лабораторії у Південній Кароліні 15 років тому. Зараз дружина у Мадриді на конференції, скоро повернеться до Ужгорода.

Як їй наше місто?

Цікава відбулася зміна, з її точки зору. Коли вона приїжджала 10 років тому вперше, то не мала з ким розмовляти англійською, а зараз фактично вся молодь вільно говорить і це дуже приємно. Взагалі, наприклад, у Києві дуже помітне цивілізаційне зрушення від євразійського до євроатлантичного. 10 років тому, коли я говорив з українськими науковцями, то вони мені завжди цитували наукові дослідження, про які прочитали в російській пресі. Все йшло через призму росіян, які брали інформацію, відповідно, в американців. А зараз ситуація радикально міняється. Бачу, що ми починаємо входити в глобальну мережу знань та інформації.

Де ще побуваєш цього року?

Маю заплановані робочі поїздки у Відень, потім Ямайка, потім Гонконг. Це поки те, що я знаю.

Твоя генетична програма, очевидно, пристосована під такий стиль життя?

Важливо, що моя генетична програма досить пластична і я витримую поки що темп.

Можливо, це від батька? Хома Олексик невтомний, незважаючи на роки. Що ти взяв від батьків найголовніше?

Так, половина моєї генетичної програми – від тата, друга – від мами. Перед тим, як від них чомусь навчитися, я перейняв це навіть чисто спадково.

Бачу, що чим старший я, тим більше нагадую собі свого тата у тому, що роблю. Нам обом зайняло досить довгий час, щоб себе розкрити. Але і допомогло обом те, що ми ніколи не складаємо руки, ніколи не здаємося, не капітулюємо перед труднощами. Думаю, що він такий впертий, як і я. І здатність працювати, можливо, генетична, а можливо це від того, що я постійно бачив, як багато міг працювати батько. Ще що дуже важливо – віра у свої здібності і здатність зробити ту чи іншу справу.

А від мами перейняв вміння спілкуватися з людьми і знаходити спільну мову з будь-ким. Вона була дуже позитивною людиною, могла і на інтелектуальному, і емоційному рівні спілкуватися з людиною повною мірою і завжди відчувала свого співрозмовника. А це дуже важливо, особливо коли ти в іншій країні. Може не розумієш мову достатньо, але ми всі люди і якщо вміти читати емоції, то це дуже допомагає зрозуміти. На емоційному рівні ми всі набагато більш споріднені, ніж на політичному,  соціальному, етнічному і так далі. Ми всі любимо своїх дітей, всі хочемо бути щасливим, всі хочемо спокою, миру, хочемо мати сім’ю, родину, друзів, цікаву роботу. Куди б ви не поїхали – всюди одне й те саме.


В якій країні тобі найкомфортніше?

Як в якій?! Тут, на Закарпатті.

Я величезне задоволення зараз отримую від того, що у мене є можливість спілкуватися зі студентами УжНУ. Для мене ці 23 роки світових подорожей, навчання за кордоном нарешті склали великий смисл. Сенс у тому, що тепер я можу усе здобуте передати людям у своєму місті, у своєму краї. Це для мене взагалі найвища нагорода, яку я коли-небудь міг отримати у житті. Це дуже емоційний момент для мене. Нарешті відчуваю, що я чогось навчився, що потрібно.

Навіть не можу про це говорити спокійно. Бо це дуже важлива віха у моєму житті. Нарешті можу щось віддати своїм людям.   

А що везеш з України зазвичай? Часом за кордоном хтось скучить за алкоголем нашим чи хлібом.

Горілки точно не везу, хліба не пустять, та й не в їжі справа. Часто везу книжки українською мовою. Сюди – різні подарунки, а назад вивільнене місце у валізах займають саме книжки, тепер і дитячі. Як правило, сучасних українських авторів. Вважаю дуже важливим їх купувати, читати, підтримувати цим.

Я дуже хотів би підтримувати розвиток громадянського активізму в Україні. Для мене це значить обмін думками, побудова глобальної мережі, про яку ми вже говорили, включення людей у неї. На практиці я це вже роблю викладанням тут, а також буду брати студентів на стажування з собою за свій особистий кошт. І третє – намагаюся, поки що майже безуспішно, писати і говорити про науку в Україні. Можливо, варто перекласти і видати кілька книжок за моєю спеціальністю. Крім того, спонсорував і буду спонсорувати незалежну професійну пресу України – наукову і не тільки.  

І, наостанок, про твоє ставлення до кави?

Я завжди везу з собою каву з Пуерто-Ріко. Це найкраща кава у світі з моєї точки зору! Там каву роблять, як тут вино - є багато кавових плантацій і коли продають каву, то обов’язково зазначають, з якої саме вона плантації (гасієнди). Можна відвідати, скуштувати, поговорити з господарем.  І ти завжди знаєш, звідки (з якого регіону чи конкретної плантації) вона краща, бо всюди земля має свої особливості.

 

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики "Ранкова кава":


Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.