Новини

Покинутий Донбас. Артемове: Жити не своїм життям

Сірість, розчарованість, безвихідь тут просто витають у повітрі. Далекість від наших, місцевих, «західних» проблем вражає. Забутість ще живих людей, громадян України, ставить питання про  невиконаний обов’язок держави перед ними. А ті, хто став «нічиїм», своїми долями пишуть історію Донбасу, котра навряд чи колись увійде до підручників. Через гіркоту правди. І провину.

Тут уже кепкують над обіцянками Президента про «два тижні на завершення АТО» і перепитують, хто такий Жебрівський. Тут, у прямому сенсі, живуть одним днем і не будують ніяких планів. Тут більшість не підтримують жодну зі сторін, а просто хочуть навіть не миру, а лише аби перестали стріляти. Звідси їдуть до Росії, яку місцеві можуть назвати «ср…ною», і не хочуть нічого чути про «патріотів», котрі  на п’яну голову відправляють «Новою поштою» додому крадене «добро».

Артемове не дуже схоже на місто. Зі справжнього міського тут, хіба, простора центральна вулиця, міськрада і один-два магазини. Руїни закритої шахти імені Артема можна сприйняти за «свіжі». А люди в центрі з’являються, тільки проїздом, або коли приходять за допомогою. Молоді практично нема: більшість старших і діти. Із майже 6,5 тисяч населення тут залишилося близько: усі, хто мав можливість – виїхали.

Про тих, хто залишився, піклуються, в основному, волонтери, релігійні і міжнародні благодійні організації. Хто, отримує пенсію, має хоч якийсь «завтрашній день». Іншим доводиться покладатися на чиюсь допомогу.

«Вы говорите братья?». Історії з буденного життя

У коридорі міської ради – черга. Люди прийшли за аптечками від Благодійного фонду «Картіас». Волонтери із Краматорська привезли також  брикети для опалення. «Карітас» у буферній зоні роздає близько 700 тонн паливних брикетів на місяць. Крім цього, допомагають засобами гігієни та продуктовими наборами. Місцеві просять «внести їх у списки і наступного разу». Волонтери «Карітас-Краматорськ» знають чи не кожного по імені: допомагали не одноразово і кажуть, що, за можливості, приїдуть знов. 

Поки люди чекають своєї черги на аптечки, пробую завести розмову.  Спочатку сприймають не надто радісно: кажуть, що перекручуємо багато. «Встретился мне корреспондент. Я шла в магазин, – розповідає одна із бабусь. – Едет машина, останавливается: «Как вам здесь живется?». Я говорила всю правду, откуда стреляют, все, что думаю... Показывают меня по телевизору, значит я – за Украину и против России и Россия по нам стреляла. Я не об этом им говорила. И я ни за кого. Как можно верить дальше? Единственное, что сказали правду, что я – баба Галя».

Про своє життя під обстріли розповідають зі сльозами на очах: «Все, что строили всю жизнь своими руками, только бух! – и нет. Ни-че-го! Лишаешься всего», – каже одна із жінок.

«Они у себя, на своей земле. Они же не поехали куда-то там стрелять и мины подставлять! А у себя, на своей-то земле! У них своя идеология», – каже про українських солдат чоловік, який не хоче називати свого імені. «Вы вот только сейчас начинаете понимать, кого привели к власти. А мы – сразу против были», – додає жінка. Про Президента кажуть коротко: «Это не человек».  «Пока эти сидят в Верховной Раде… все! Жизни Украине не будет! Я не боюсь это говорить. Но вы это вряд ли напишете», – не приховує розчарування той же чоловік. 

Місцеві жителі розказують жахливі речі про українських військових і не приховують своєї образи: п’янки, мародерство, залякування людей: «Вы говорите братья?». «То, что мы будем вам рассказывать, для вас, во-первых, буде выглядеть дико, а во-вторых, вы просто не поверите»: люди розказують про обкрадання будинків і квартир, кажуть, що військові забирали не тільки комп’ютери, а навіть електрочайники і нові пластикові вікна і через «Нову пошту» відправляли додому.

Одна жінка не витримує: «По улице где они  (військові. Авт.) стоят, на «Южной», поселок Ленинское, вот там остался один мой дом. Следующей была контора, аптека, трамвпункт – они все заняли. Сейчас все вдребезги, все! И мы же там живем.  Долбят тут – а летит все через нас. Ходят пьяные, творят такое… Дерутся. Мы, например, вот как сейчас живем, мы уже ни за тех, ни за тех, нам просто мира хочется! Мира! Дети все поуезжали, скитаюся в этой России сраной, там же тоже не сахар. Они там тоже никому не нужны! И дома нельзя», – плаче жінка. 

«Было затишье, мы уже думали: «Ну все, кончилось, Слава Богу!». А прошла ротация, новые ребята приехали – и опять началось. Они приходили и прямо говорили: «Убирайтесь отсюда!». А куда? Нам некуда уходить», – додає місцева жителька. 

«Слушайте, молодые, Украина! Приезжайте, мы вас даже встретим, заберите своих солдат! В Донецке в аэропорту – они до сих пор там лежат. От вас это все скрывают», – каже ще одна.

«Я – бурильщик. В этом месяце больше работал, может, 900 получу»

Шахтар із Артемового Віталій Хом’яков, як розповідають волонтери, майстер на всі руки: після попадання снаряду в мамин двір, все сам полагодив, іншим допомагав.  Зараз регулярно навідує маму. Старенька хворіє: «89 лет, а я ни туды, ни сюды. Болячки ничего делать не дают. Тяжело бабке», – каже бабуся.

«Дом разбитый был. Сарай до сих пор разбит. Пошли, покажу», – кличе Віталій. Чоловік проводить у двір, показує снаряд, який наробив їм багато біди.  Розповідає, що працює на «Северной»: «Я – бурильщик на шахте. Зарплата от метров. Пока учеником был, зарплата 600-700 гривен. Сейчас отучился, 6 метров прошли и я травмировался. Но больше работал в этом месяце, может, 900 получу». Шахта, на як якій працює Віталій, державна. Люди дуже бояться, що її теж закриють: «Все тут ломают, все».

«Я по строительству немножко сам подрабатываю. Жизнь всему научила. Это помогает. Хоть бы до пенсии доработать. Может быть, легче будет. А, может, и нет. А ребенка еще подымать. 9 лет ему», – каже Хом'яков і розказує, як син переносить те, що відбувається: «Он сам все видит. Он со мной по подвалам прятался. Когда квартиру разбили, мы сюда, к маме приехали. Хоть отогрелись. Потом квартиру восстановили. Он понимает. Знает, если что, где-то стрельнуло – к мамке, к папке».

«Мы мирные жители, мирные люди», – каже нам шахтар Хом’яков і прощається, як з друзями.

Заходимо в гості до старенької Лідії Миколаївни, якій також часто допомагають волонтери. Вона віднедавна живе не одна: забрала до себе куму. Обидві тендітні і вже у дуже поважному віці жіночки  по 40 років відпрацювали на будівництві: «Кума – каменщик, а я – різноробочий. То дужа важна така професія. Ми з кумою шахти строїли, Новодзержинку строїли, цілі квартали, школу нову… І халупку цю (бабуся має на увазі свій будиночок. – Авт.) строїли самі, з дідусьом. Дедушки уже 15 лет нету. Один синочок, невістка, онук. Дівчинка на вулиці хороша живе. Все на них. Ми трошки, крильце тільки помиєм», – розповідає Лідія Миколаївна і просить привезти їй ще кілька брикетів для опалення: хоч на вулиці тепло, старенькі бабусі мерзнуть.

 «Мишка и я»          

Їдемо по дорозі і зустрічаємо ще одну бабусю, яку до того бачили у черзі за аптечками. Вона якраз дійшла додому. До дому, якого вже нема: у будинок влучив снаряд, залишився тільки фундамент. І нарциси на подвір’ї.

«Я в комнатке здесь живу. Мишка и я», – показує бабуся на крихітну літню кухню і свого песика. «Не хотите его збарать?», –  маленький песик, ніби відчуваючи, ховається під стіл.  Схоже, він – єдина розрада для одинокої жінки. Лідія Романівна – покинута мама трьох дітей. Одна донька у Москві, інша – вигнала, син помер.

«Я осталась без ничего. И никому не нужна. Дома нет, никого нет. С Мишкой живу. Прошу Бога, чтоб уже забрал меня». Бабуся нервується і плаче, здається, потрохи сходить з розуму. І показує нам фотографії, на яких молодість і весілля сина.

Охоронець руїн – Лада

Не тільки люди в зоні АТО стають бездомними. Так само без домівок тут залишаються тварини. Собачка Лада колись була охоронцем гарного  будинку, а зараз на її подвір’ї – одні руїни і будка. Хазяїни переїхали. Лада – залишилась. Охороняє територію, де коли був чийсь дім...

____________________________________________________________________________________________

Сьогоднішній Донбас дуже важко сприймати без сильних емоцій. Конфлікт і його «результати» яскраво показали, як держава ставиться до людей, котрі живуть на території, на які зараз претендує не лише Україна.  Донбас не живе своїм життям. Він перетворився на сіру зону, яка цікавить обидві сторони тільки як території. За людські долі боротися вони не будуть.

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Дружківка – Краматорськ – Артемове

Фоторепортаж Частина 1, Частина 2

Попередній матеріал із серії «Покинутий Донбас» читайте у розділі «Два слова про політику».

 

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.