Новини

Петро Шолтес: «Люблю собі помалювати Ужгород, бо я ужгородець» (ФОТО)

Такі зустрічі бувають лише випадковими і трапляються так рідко, що не написати про таку, на перший погляд, нічим не особливу здибанку, мабуть гріх. Бо якщо життя подарувало емоції, які, як зараз кажуть, зробили твій день – поділися з іншими. І життя стане світлішим.

Їхав собі брукованою вуличкою Івана Ольбрахта, що повна входів у закинуті пивниці, дивовижної рослинності і будиночками попід стінами Ужгородського замку. І вже майже на виїзді на Шумну майже вдарив по гальмах. Суто рефлекторно. Бо попід воротами одного з будиночків сидів художник. На низенькому стільчику перед мольбертом. І закінчував картину, що сяйнула у очі яскравістю барв. Він міг не обертатися і не мати упізнаваного сивого довгого волосся – по барвах цілком можна було упізнати Петра Шолтеса. А що пан Петро тато мого однокурсника, колишнього колеги по роботі (стіл навпроти) і товариша по літклубу Андрія Шолтеса – я припаркувався і вийшов привітатися.
-- Ооо! Попович! Саша, привіт – загукав художник, побачивши мене здалеку.
-- То ви мене так здалеку впізнали?
-- Я тебе упізнав ще як ти перше на машині проїхав. Я мушу все видіти – таке око.
-- Добрий день, пане Петре. А я знаєте, побачив ото як ви малюєте і так ото файно, що я став подивитися і привітатися. Давно вас не бачив.
-- Та й я тебе давно, айбо читаю все що ти пишеш. Новини, фото, фестивалі всякі, розказуєш про все це, інколи щось організовуєте з хлопцями у тому «Гірчичному зерні» - я все то читаю.
-- Ого! Ви сучасний такий? Інтернетом активно користуєтеся?
-- Ну, тепер то моя забава. Зробив собі дома з кімнати студію і маю завгуру: малювання, футбол і політика. Цікавлюся. І новини наші закарпатські читаю. А малювати… Бачиш, малюю цей двір, але не дуже люблю малювати квіти. Хіба сакуру. А май більше люблю малювати нашу ужгородську архітектуру. Бо я ужгородець і то мені рідне, моє.
-- Серце вас не болить за все це?
-- Розумію, за што кажеш. Понищили многоє. Але малюємо з хлопцями і збережемо то хоч у картинах. Наш Ужгород. Звісно, що болить, але час іде і міняється все, у тому числі і простір, архітектура. Вона тепер така як наш час. А Микита мені каже – мусай, Петя, малювати кожен день. Виходити на вулицю кожен день і малювати. А я не можу кожен день. Хіба як мені є дяка і настрій.
-- Натхнення?
-- Щось таке. Тут просто собі сів, бо дуже спека, а тут холодок та от файний двір і будинок – намалюю. Ти чи бачив мої картини у Снек-барі тут під замком?
-- Бачив. Недавно там був з гостями своїми. Файні. І багато.
-- Ну, я туди все щось нове доношую.
-- Ну зайду подивитися нове. Я буваю у Міші Колодка у майстерні -- то там близько. Звідти і їду.
-- Йой вто хлопець молодець! Усіх поклав на лопатки.
-- Правда так думаєте?
-- Я тобі кажу. Особливо ті його маленькі скульптурки що по перилах набережних почав класти. То ж лишиться в Ужгороді на сотні років і то дуже оригінально. Но ведмеді – то таке-сяке, мож поняти,  йому теж треба їсти, а чисте мистецтво рідко коли окупається по грошах, я то добре знаю.
-- Дякую, передам йому, йому буде приємно.
-- Давайте, робіть, хлопці щось для Ужгорода, оби не втрачав свого обличчя. Мусимо його зберегти.
На цьому потисли руки (спітнілу одну і замурзану фарбою іншу) і зайнялися кожен своїм. Але у душі, попри всю банальність штампу, лишилося щось тепле, що зігріє у зовсім сумні хвилини. Така випадкова зустріч. Наче ні про що і в той же час про багато чого. Захотів от поділитися.

Більше фото - у розділі "Фоторепортаж"

Олександр Попович.

Comments
Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.