Коли тобі за 20, ти починаєш розуміти, що життя (які би перипетії в ньому не були) все-таки вері кул. Хай воно і не завжди б’є ключем, хай не завжди приносить все на блюдечку, а просто помірно собі йде і змушує шукати блюдечко самому, життя, напевно, краще, ніж НЕжиття. Померти просто, жити ж – набагато важче.
Смерть – то спокуса залишити все як є, а самому піти. Смерть – це і великий страх. Але лише для життєлюбів. Всім хоч раз хотілося піти. Для чого? Для того, щоб побачити, хто був з тобою щирим, хто справді любив, а вміло грав. «От мене не буде, і ви всі тоді побачите, як без мене погано…».
Та ніхто не побачить, нікому не буде погано, на землі мільярди людей, з чого б це їм журитися з тобою? Так, десяток-два помітить і заплаче. Ех, а ось жити - кайф! Щодня об щось спотикатися, щодня виймати із схованок душі і розуму улюблені граблі і по-дитячому радіти, що вони-таки тебе не підводять, ти знову і знову на них стаєш.
Жити – це закохуватися в реальне і вимріяне, це жити мріями, бажаннями, сподіваннями. Жити – кайф!