Золоті серця Закарпаття
Історія солодкої доброти

Коли розглядаєш світ і людей в ньому серцем, то помічаєш, що радості, щирості, відкритості у ньому значно більше, ніж звикли вважати. Коли докладаєш зусиль, аби здійснити мрію близької людини, завжди знайдуться ті, хто прийдуть на допомогу. Наша історія – саме про це. Про особливих дітей і їх не неймовірних батьків. Про руйнування стереотипів щирими усмішками. І про маленькі кроки до великої справи.

Олена Логвиненко, мама 19-річного Даниїла, кілька років тому помітила, що син неабияк захопився приготуванням їжі вдома і у нього це дуже добре виходить. Захотіла допомогти Даниїлові розвинути своє захоплення і запропонувала батькам особливих дітей об’єднатися і втілити в життя неймовірну ідею – відкрити в Ужгороді інклюзивну кондитерську.

– Коли синові було шістнадцять, я хотіла, щоб у мого нього була популярна, модна професія. Те, що у нього аутизм, накладало відповідні умови на наше життя. Відправити його у професійне училище чи коледж – неможливо, оскільки це дуже великі об’єми інформації під час навчання, багато дисциплін, з якими він би не справився. Я почала думати над створення такого проекту, де для дітей, молоді було б вузькоспеціалізоване навчання відповідній професії. Для мене було важливо, щоб це була професія, яку б він захотів від усього серця, від усієї душі. З цим трохи були складнощі, тому що в дітей з аутизмом пізніше відбувається вибір, чим вони хочуть займатися в житті. Якщо зазвичай дітки вже в ранньому дитинстві можуть заявляти, що вони хочуть бути математиками, політиками, космонавтами, дизайнерами, то діти з аутизмом не дуже охоче вибирають професії.
Я не знала, чого саме хоче син. Але мені хотілось, щоб це було його щире бажання, а не щось нав’язане мною чи суспільством, або просто вибрана спеціальність, де було місце для навчання. Даниїл почав цікавитися приготуванням їжі на домашньому рівні. Я помітила, що у нього це виходить дуже навіть непогано. І ми почали серйозно розглядати такий варіант: може це буде маленьке кафе, де він і такі ж дітки будуть готувати їжу. Потім виникла ідея організувати в Ужгороді інклюзивну кондитерську.
Намагаємося робити якісну й красиву продукцію. Щоб у нас не купували через жалість, а тому, що
це – смачно, красиво, якісно.
– Ми почали розвиватись у цій темі, у житті нашого проекту з’явився Павло Бодак, спочатку як консультант, тому що нам потрібно було розуміти, як це все організувати, яке обладнання купити, спробувати, чи дійсно дітям це буде цікаво. Павло провів майстер-клас для дітей з аутизмом і ми не очікували такого ефекту: вони блискавично повторювали за Павлом усе, що він показував.

Вирішили, що працюватимемо у цьому напрямку. Об’єдналися з батьками молоді з аутизмом, з синдромом Дауна віком від 18 і старше, я запропонувала ідею, мене підтримали кілька сімей і ми почали спілкуватися, писати проект. Зрозуміли, що нам потрібне приміщення. Зверталися до міської влади, але місто не має хорошого приміщення на балансі, а те, що нам пропонували, вимагало дороговартісного ремонту з величезними вкладеннями, яких у нас нема. Тому ми вирішили піти іншим шляхом – зняти в оренду приміщення вже з ремонтом.

Проект стартував за кошти батьків. Ми орендували приміщення, спочатку тут нічого не було – стіл і кілька стільців, які ми поприносили з дому. Потихеньку стали займатися, проводити майстер-класи, виготовляти арт-пряники. Пізніше виграли грант, змогли закупити меблі. Потім з’явилась і холодильна вітрина.

– Ми позиціонуємо себе як інклюзивна кондитерська школа, у якій наша молодь від 18 років і старші, отримує інклюзивне спеціалізоване навчання. Дуже добре працюють з дітьми і батьки, і волонтери до нас активно підключаються.
Зараз нам потрібно оплачувати оренду – 13 тисяч гривень в місяць плюс компослуги і закупити професійне кондитерське обладнання. В результаті ми хочемо, щоб це було соціальне підприємство, коли ми залучаємо грантові кошти, але з часом стаємо самостійним проектом, який зможе окупитись, сплачувати всі свої платежі та, відповідно, оплачувати людям з інвалідністю зарплату. Отака у нас мета.
Головна цінність – те, що ми проповідуємо людяність.
– Гроші, які ми вилучаємо із продажу продукції, ми одразу вкладаємо у розвиток цього проекту. Закуповуємо посуд, кухонний інвентар, оплачуємо оренду, закуповуємо сировину для виготовлення продукції. Єдине, що турбує – справа дуже повільно розвивається і нам би вже дуже хотілося вийти зі своїх боргів по оренді. Якщо до нас будуть приходити жителі міста і купувати продукцію, буде легше. Ми намагаємося робити якісну й красиву продукцію. Щоб у нас не купували через жалість, а тому, що це – смачно, красиво, якісно. Тоді, сподіваюсь, нам вдасться реалізуватись, вийти із боргів.
– Основна проблема – не фінанси. А все ж холод чи відчуженість суспільства до людей з інвалідністю. Це така собі відстань і розділення: люди з інвалідністю – в одній стороні, а решта суспільства – в іншій. За час нашої роботи про нас багато дізнаються, у нас завжди відкриті двері, ми раді гостям.
Часто беремо участь у міських заходах, ярмарках. Нас чує суспільство і багато хто нас підтримує. Хтось купує регулярно нашу продукцію, хтось замовляє і продає її у своїх кафе, хтось просто підтримує коштами, хтось нас рекламує чи знімає відеоролик безкоштовно. Ці всі дії й створюють наше просування, нашу успішність. Я вважаю, що головна цінність – те, що ми проповідуємо людяність. І суспільство нас чує, люди відкрились, повернулись до нас, роздивились нас.

Люди, які не стикалися з аутизмом, не знають, що це таке і часто їхнє уявлення про аутизм – це просто набір стереотипів. Коли вони приходять до нас, то дивуються, наскільки відкриті наші діти. Ці діти, ця молодь має право на щасливе життя. Не треба зважати на діагноз, треба дивитись на можливості людини. Кожна людина може знайти реалізацію і стати потрібною. Навіть популярною, відомою, незалежно від своїх діагнозів.

Головний мій стимул, мотиватор, навіть тоді, коли я вже стомлена і нічого не хочеться, – це мій син. Він мене надихає. Я розумію, що я створюю ля нього щасливе майбутнє. Бачу, що він стане кондитером. І я вже ним горджусь, бо син себе реалізує. Ми всі за цей рік змінились на краще.
25-річна Аліна вже більше трьох тижнів – частинка команди «Золотих сердець». Дівчина раніше професійно займалася паверліфтингом, у 2012 році стала чемпіонкою України серед юніорів. Каже, що досвід у спорті зараз дуже допомагає у житті. Аліна працює у «Золотих серцях» як педагог, часто подає й втілює нові ідеї для проекту.

– Я не поділяю людей на особливих і не особливих. Для мене всі люди рівні. Від кожного можна зарядитися позитивними емоціями. Дійсно, може, хтось приходить і трохи шокований, не знає як себе вести думає: «Як вони тут справляються?». Але коли глибше вникає в цю суть, то все набагато простіше.
Я не поділяю людей на особливих і не особливих. Для мене всі люди рівні.
– Прекрасно знаю і розумію, що, якщо не я не буду себе змушувати, то чогось досягти буде непросто. Працюю і через «не можу», і через «не хочу», бо розумію, що, якщо я не візьмуся за це, то ніхто замість мене не зробить. Мені не хочеться бути рослиною, яка просто в горщику росте. Людина має бути живою, не дивлячись ні на що. Я не стілець, я жива, у мене є свої цілі, бажання, які я повинна реалізовувати. Для себе постійно знаходжу нові бажання, ідеї, інколи навіть не знаю, чи я це все реалізую.


Я – людина-живчик, не можу на місці всидіти. Хочу в модельну школу, полюбляю фотографуватися. Загалом по життю, я сама для себе великий мотиватор, я багато пройшла в спорті. Це, скоріш,таке людське нутро. Якщо в мені є багато бажання і мотивації, я це зроблю, чого б мені це не коштувало.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов'язково збігаються з офіційною позицією NED.
Золоті серця Закарпаття