Інколи життєва стежина завертає туди, куди мандрівник не прийшов би обдумано і виважено. Але попри тяготи, які готує для людини невідоме, незвичне, часто там, за поворотом, відкриваються нові можливості, нові дороги, нове життя. Саме так сталося із професором Ігорем Тодоровим, який через події на Сході України був змушений змінити рідний Донецьк на невідомий Ужгород.
Український науковець, історик, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу Ужгородського національного університету Ігор Тодоров – уже більше півтора року ужгородець. Позаминулого літа пан Ігор з дружиною Наталією переїхали на Закарпаття. Для свого «життя з початку» обрали Ужгород і ще жодного разу про це не пожалкували. Кажуть, шкода, хіба що, величезної бібліотеки і архіву, які залишилися там, куди сім’я науковців навряд чи повернеться…
Ігор Тодоров добре пам’ятає, як все відбувалося: «Жити на Закарпаття ми приїхали 31 серпня минулого року. Я до того неодноразово бував в Ужгороді, дружина ж опинилася тут вперше. Наш вибір був обумовлений низкою чинників. Коли навесні минулого року відбувалася повзуча окупація Донецька, то я зрозумів, що не виключений варіант, що буду змушений залишити рідне місто. Десь в середині травня 2014 року я написав листів щодо можливої роботи своїм друзям і колегам у Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Ужгород… Всі відповіли, що знають мне і поважають і що-небудь знайдеться. Лише з Ужгорода, від декана факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу професора Івана Вовканича надійшла дуже конкретна пропозиція роботи. І не лише мені, а й дружині! Отже, чинник роботи був головним, проте були і інші – природна привабливість Закарпаття, близькість кордону», – згадує Ігор Ярославович. Каже, що до нового міста звикли досить швидко: «Ужгород – чудове, тихе місто. До хорошого звикаєш швидко. Я все життя прожив в міліонному мегаполісі, але тепер з задоволенням повертаюся до Ужгорода з відряджень, бо втомлює навіть Львів».
Ігор Тодоров з дружиною Наталією та їхніми улюбленцями
«Процес адаптації триває, у порівнянні з тим, що було раніше, прогрес є», – ділиться Ігор Ярославович. Та справа не тільки у звиканні до міста: у кінці жовтня 2015 року професор Тодоров відкривав в Ужгороді Інформаційний центр Європейського Союзу і став його директором. Трохи раныше Ігор Ярославович очолив і новостворений Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції УжНУ. Професор розширив свої наукові горизонти і каже, що Ужгород подарував для нього нові дороги: «Мабуть від початку нашого переїзду кажу про це, що трагедійність ситуації залежить від сприйняття. Не варто сидіти і плакатися. Треба розглядати зміни як нові можливості».
Дружина пана Ігоря Наталія – кандидат філологічних наук, доцент. Вона 32 роки пропрацювала в Донецькому національному технічному університеті, була завідувачем кафедри міжнародних освітніх і ділових комунікацій. В Ужгороді подружжя тепер вперше працює на одному факультеті. Вона – доцент кафедри міжмовного спілкування та фахового перекладу. «Від початку нашого перебування в Закарпатті дружина висловлювала жаль, що не бувала тут раніше, хоча народилася і перші десять років життя прожила в Чернівцях», – розповідає Ігор Ярославович.
Родина Тодорових
Про Донецький університет Ігор Тодоров згадує із легким сумом: професор віддав вузу більше 30 років свого життя. «Залишити Донецький національний університет було тяжко і болісно. Хоч я народися не в Донецьку, але практично все свідоме і несвідоме життя прожив в тому місті. Але з моїми європейськими та євроатлантичними поглядами восени 2014 року вже не було сенсу повертатися до Донецька, бо це було елементарно небезпечно», – зізнається Ігор Тодоров і продовжує: «Я звільнився на початку вересня позаминулого року. ДонНУ тоді вже почали захоплювати окупанти і колаборанти. В УжНУ ми не могли повноцінно працювати без наявності трудової книжки. Отримати наші трудові книжки вдалося дружні. Коли вона вже збиралася повертатися до Ужгорода, її помітила донецька сусідка і почала голосити: «А как это вы посмели приехать? Ведь твой муж по телевизору выступал за единую Украину! Я побежала звонить куда следует!». Слава Богу, дружині таки вдалося повернутися…», – згадує позаминулорічні події Ігор Ярославович.
Професор каже, що у Донецьку не відчував дискомфорту, займався своєю справою і вона була там потрібна: «Кожного тижня виступав із лекціями, проводив заходи із держслужбовцями, яким розповідав про євроінтеграцію. Фідбек був абсолютно нормальним. Але в останні місяці життя у Донецьку я почав гостро відчувати дискомфорт. Хоча у мені особисто ніяких змін не відбулося, я завжди був україноорієнтованим», – розповідає професор Тодоров
Професор Тодоров з донькою
До нового колективу професор звик швидко, крім того, мав знайомих серед викладачів УжНУ і навіть був одним з експертів у комісії з акредитації спеціальності «Країнознавство» в ужгородському виші: «Сприйняв я новий колектив дуже позитивно, як і він, сподіваюся, мене. Тим більше, що був знайомий не тільки з деканом Іваном Вовканичем, а ще з кількома викладачами не лише факультету, а й університету. Моя теперішня робота не відрізняється принципово від попередньої, як і останні майже 20 років, я продовжую готувати студентів-міжнародників. Більш того, відчувається всебічна підтримка з боку керівництва університету та факультету, – розповідає Ігор Ярославович.
Щодо студентів – то тут також тільки позитив: «З ужгородськими студентами складаються хороші відносини. Я працював в 2014-2015 навчальному році з найдорослішими – спеціалістами і магістрами», – каже професор. Зі своїми донецькими студентами Ігор Ярославович досі підтримує контакти, але каже, що ситуація на Донбасі дала можливість йому визначити для себе самого, хто є хто: «Події минулого року розкидали нас по всій країні, і тепер, подорожуючи, в кожному місті України у нас є шанс побачитись та поспілкуватися з колегами, знайомими, друзями. Цікаво, що після пережитого донецьких колег та приятелів зустрічаємо як рідних. Але з тими ж хто залишився в т.з. «університеті днр» – ніяких зв’язків!», – каже Ігор Тодоров.
Про облаштування побуту Ігор Ярославович розповідає: «В цілому, свої побутові, передусім житлові проблеми ми вирішили. Спочатку, місяць ми орендували житло, а потім, за фінансової підтримки старшої доньки та друзів, придбали маленьку однокімнатну квартиру. Нам двом з песиками, – у нас два німецьких шпіца – цього поки що достатньо».
Варіант повернення в Донецьк родина Тодорових не розглядає: кажуть, «нашого» міста там уже нема: «Безумовно, «ніколи не кажи ніколи», проте нашого Донецька вже нема і в осяжному майбутньому – не буде. Тому повноцінне повернення – то в площині ненаукової фантастики. Хоча безумовно, душа болить… В Донецьку залишилася велика частина нашого життя: могили батьків, майно, бібліотека, власний архів. Я історик за фахом, будь які папери рідко викидав…», – із сумом каже професор. Зізнається, що, передусім, зараз сприймає Донбас ностальгічно: «У мене спогади про школу, дуже її люблю. І зараз болісно дивитися, що дітям показують якесь відео про дядю Путіна…. Або на те, як під час виборів у 2014 році біля школи людям роздавали картоплю, моркву… Раніше ми дуже добре спілкувалися з однокласниками. Зараз більшість із них – прибічники цієї «молодої республіки». Хоча є хлопці, які займають проукраїнську позицію, але не кричать про це», – розповідає Ігор Тодоров. «Емоційний момент ще є щодо Донецька: там поховані мої батьки. Добре, що я встиг за місяць до від’їзду, зробити у батька на могли пам’ятник, мама – на іншому кладовищі, а теща похована на цвинтарі, який прямо біля аеропорту. Зараз нікого туди не пускають. А вона воювала у Великій Вітчизняній війні до 1945 року, була поранена. І зараз знов, уже після смерті, опинилася на війні», – ділиться емоціями професор. Пізніше додає: «Є розуміння, що повернення в Донецьк не може бути. Але залишилася ностальгія. Вона час від часу має якісь рецидиви». Про можливість «знову українського» Донецька Ігор Тодоров каже: «Я думаю, що у разі припинення зовнішнього втручання і повернення Донбасу під юрисдикцію України, значна частина людей переорієнтується».
Щодо розбіжностей між Східною та Західною Україною Ігор Тодоров зазначає: «Різниця безумовно є, бо Україна – велика європейська країна. Однак, війна сприяє мінімізації об’єктивних розбіжностей, консолідації всього суспільства. За великим рахунком, наші міжрегіональні відмінності не більші ніж у Італії чи Німеччині. І вони (розбіжності) мають бути перевагою України, а не вадою». Про західні області науковець зауважує, що тут – теж не «все однакове»: «Галичина, наприклад, більш політизована, там частіше зустрічаються радикальні позиції. Я з дитинства бував у Західній Україні і особливо нічого мене не дивувало. Серед специфічних рис я б відніс таки більшу толерантність, релігійність, індивідуалізм в порівнянні зі Східною Україною. Але при всі моїй любові до Галичини, люди там більш різкі, більш жорсткі У цьому сенсі я радий, що потрапив сюди».
Про політику Ігорю Тодорову в силу своїх професійних якостей доводиться говорити часто, нерідко науковець спілкується із пресою. Крім українців, за коментарями звертаються російські, чеські, німецькі, австрійські, шведські, японські, фінські, американські та бразильські журналісти.
В університеті професор спілкується українською, однак, каже, що вже трохи розуміє і закарпатський діалект: «Намагаюся розуміти, дещо записую… Хоча в університеті спілкуються всі переважно чистою українською! Цього літа в мене був дипломник-бакалавр, який сказав що йому ліпше говорити не українською, а «колочавською»! Проте нормально порозумілися!», – сміється професор. «Припав до душі вислів «гарно дякую», або «дуже гарно дякую», що я активно використовую. Мені дуже подобаються місцева специфіка української», – додає він. «У Донецькому університеті я всі свої предмети викладав українською і студентам це подобалося. Невипадково левова частка їх та випускників не стали колаборантами і не перейшли на бік окупантів. Були, безумовно, негативні приклади. Але, підкреслюю, більшість чітко визначили власну позицію як проукраїнську. Серед моїх колишніх студентів - воїни добровольчих батальйонів, волонтери», – розповідає Ігор Тодоров.
Професор з дружиною вже встигли трохи по подорожувати Закарпаттям, часто родина Тодорових буває й у містах Західної України: «В середньому раз-два на місяць я буваю у Львові. В багатьох містах західної України я бував і до переїзду: Івано-Франківськ, Трускавець, Яремча, Чернівці, Тернопіль… З жовтня намагаємося подорожувати Закарпаттям. Кілька разів були в Мукачеві, виїзджали до Сваляви, Поляни, Берегово, Перечина, Воєводино. Відвідали руїни Невицького замку та замку Тамплієрів в Середньому», – розповідає пан Ігор. «Проте, сподіваюся, це лише початок. Є амбітні плани щодо подальшого знайомства з чудовим закарпатським світом», – додає він.
Щодо головного, найбільш цінного у житті професор каже, що вони з часу переїзду з Донецька в Ужгород ніяк не змінилися: найголовніше, найцінніше, найдорожче для Ігоря Тодорова – його родина. У розмові професор також зазначає, що дуже радий, що у сім’ї немає розходжень у політичному сприйнятті ситуації: «У доньок така сама позиція. Менш радикальна, ніж у мене. Старша, наприклад, у Німеччині сконтактувалася із діаспорою, вони збирали кошти для наших бійців. І я щиро пишаюся цим. Між нами нема протиріч у цьому плані. І, повірте, це дуже важливо. Знаю приклади, коли рідні, близькі люди не спілкуються між собою через розбіжності у політичних поглядах. Ці історії – справжні сімейні трагедії. Це жахливо», – каже Ігор Тодоров.
Із значущих моментів, які стосуються роботи, професор називає умови, за яких можна доносити до людей власну позицію: «Мені це дуже важливо. Я людина публічна і дуже відкрита. Висловлювати свою думку, доносити свою позицію до інших – це для мене цінно. Добре, що зараз інтернет і соцмережі змивають відстань, розширюють можливості для спілкування».
Що ж до майбутнього, то Ігор Тодоров по-мудрому не береться заглядати надто далеко. Просто каже, що у найближчій перспективі, у теперішніх умовах повернення до Донецька не бачить можливим. «Без російської агресії ми навряд чи залишили б Донбас. Проте, війна примусила це зробити. Ми намагаємось розглядати це не як трагедію, бо все відбувається за межами нашого впливу, а як нові можливості якими варто скористатися», – каже Ігор Тодоров. І бадьоро додає: «Ми, дійсно, стаємо патріотами Ужгорода і Закарпаття в цілому. Бо це чудовий край!».
Анна Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото - з особистого архіву І. Тодорова