Маленьке містечко у великій війні

Разом із весняним ранковим сонцем у кімнату крізь прочинене вікно долинають звуки музики – у центрі проходить всеукраїнський мистецький благодійний захід. Ось завершилася одна музична патріотична композиція, і якийсь зі співаків-учасників узявся виконувати наступну. Але ти тієї пісні через гарячі сльози та пекучу лють не чуєш – вона тоне в оглушливому потоці чорних новин, які вихлюпуються на тебе з монітора робочого ноутбука: «Зранку 28 квітня росія завдала ракетного удару по Умані. Внаслідок атаки загинуло 17 людей, серед них – 2 дітей»…

Вже кілька місяців поспіль кожен свій наступний день маленьке тилове містечко на самісінькому кордоні з ЄС, через що його нерідко називають «західними воротами України», розпочинає у своєму звичному, майже довоєнному неспішному ритмі.

Якби не збільшення кількості людей у військовій формі та повітряні тривоги, які час від часу розривають міський спокій, мало що б нагадувало тут, у глибокому тилу про війну. Якщо, звісно, не читати новин, раз по раз холонучи зсередини. Якщо не пам’ятати, що маленьке місто на 8 тисяч населення за останні півтора роки повномасштабної війни вже з десяток разів щоразу великою колонною простувало на місцевий цвинтар, проводжаючи в останню земну дорогу своїх полеглих Героїв. Якщо не згадувати, що місцева громада розселила близько 2 тисяч співвітчизників, які знайшли тут прихисток, тікаючи від війни. Якщо не знати, що місту досі не відома доля його двох зниклих безвісти синів-захисників.

Від цього контрасту щоразу, як за нього перечіпляється свідомість, забиває подих: в одному часовому вимірі в твоїй рідній країні одночасно співіснуюють умовно спокійне, крихке мирне життя, і – щосекундне пекло, яке триває прямо зараз, саме в ці хвилини. Цей контраст моментами створює стійке відчуття ірреальності, в якій ти на терасі затишної кав’ярні серед запахів уквітчаної весни неспішно п’єш пообідню каву, тим часом, як на іншому кінці твоєї країни безупинно вибухає, важко поранених евакуюють з поля бою, а піт, кров і сльози ллються неспинними ріками.

Це закони всесвіту – кажуть філософи: життя і смерть завжди ходять поруч. Це жахлива безмежна несправедливість – кажеш ти і, розрахувавшись за каву, відкриваєш на смартфоні застосунок із шаблонами банківських реквізитів волонтерських організацій.  

Нині, на другому році великої війни, містечко адаптувалося до нової реальності, й життя тут, як то кажуть, увійшло у колію. У місцевих пабліках останнім часом навіть почали з’являтися оголошення від орендодавців про вільні квартири. Розкажи про таке шукачам житла рік тому, коли в місто щоденно прибувало по кілька евакуаційних рейсів – не повірили би.

У перші місяці війни до того повільне й тихе містечко гарячково й хаотично намагалося дати собі раду з викликами, які рівночасно постали перед всіма тиловими територіями. Насамперед – із наданням допомоги утікачам від війни: безупинно зустрічаючи евакуаційні поїзди, волонтери або допомагали біженцям розселятися на місці, або координували при евакуації за кордон.

Як і в інших приймаючих містах і містечках, новоприбулих поселяли у місцевих школах, нашвидкуруч облаштовуючи в них хоча б мінімальні, на перший час, умови для проживання. Усі вільні квартири були здані, усі вільні будинки – заселені…

У шалі перших воєнних тижнів місто не стямилося, як прийшла весна. Серед квітучого бузку, сакур, нарцисів і гліцинії місто потроху оговталось, а ті з його мешканців, хто відчував потребу знайти собі застосування – вже були на своїх місцях. Хтось доправляв, розвантажував і сортував гуманітарну допомогу. Хтось долучався до плетіння маскувальних сіток. Хтось – допомагав зорієнтуватися на новому місці переселенцям. Були навіть ті, хто виходили у рейди горищами багатоповерхівок, шукаючи підозрілі мітки. Здавалося, всі довкола щось робили, комусь допомагали, кудись бігли. І ніхто не хотів вірити, що це – надовго…

… Літо прийшло в місто якось раптово: в одну мить вулиці заполонили спека й сонце, від яких сповільнюються рухи і мляво думається. Давши собі раду з новими поселенцями, місто продовжувало приймати, розподіляти та відправляти на постраждалі території гуманітарну допомогу, що надходила з різних куточків світу. Місцеві волонтери шукали підходящий транспорт, вантажили його усім необхідним і везли допомогу в Суми, Бучу, Ірпінь, Бородянку, Чернігів, Харків, Запоріжжя... Лише одна ініціативна група, зорганізована Надією Сикуринець, у співпраці з Міжнародним благодійним фондом «Карітас» та волонтерами німецького Штутгарта доправили близько 50 тонн гуманітарної допомоги.

Містечко, завдяки українським захисникам, на щастя, не відчуло на собі вповні усі жахи війни. Але його мешканці бачили, з якими очима жінки, що приїхали із прифронтових регіонів, бігли в укриття, тримаючи за руку й підганяючи дітей – ті саме гралися на дитячому майданчику за мить до того, як загорланила сирена повітряної тривоги.

Тож місцеві пильнували, як могли й уміли: наприклад, одного разу ледь не викликали поліцію, коли побачили, як незнайомий чоловік навіщось фотографує приміський залізничний вокзал. Потім виявилося, що це був, власне, начальник вокзалу, а фото йому було потрібне для робочої звітності. Але ж – береженого Бог береже, тож, будь ласка, покажіть посвідчення, інакше – телефонуємо на 102.

Так собі літо й котилося – неспішно й сонячно-задушливо, поки місто не вдарила навідмаш чергова звістка про нову втрату на фронті. Молодий усміхнений доброволець, якого пам’ятаєш зі школи, з яким бачилися на рок-концертах і теревенили у спортзалі, з тих, про яких кажуть – йому би ще жити і жити. Звістка про його загибель прийшла в місто тоді, коли довкола щодня утверджувалося життя: дзвінкі розливи пташок, які вже привели на світ потомство; дзижчання працюючих газонокосарок на газонах, запахи ранкової випічки й кави; діти, що з вереском з’їжджають з гірки і плюхаються в басейн у приміському аквапарку – все, все довкола кричало про те, життя має перемагати.

Його, як і інших полеглих Героїв, зустрічали навколішки і проводжали в останню путь усім містом. Стояла страшна спека, від якої на цвинтарі хтось із дівчат знепритомнів. А на тлі контрасту – військове поховання серед торжества життя – провина вцілілого, здавалося, випалювала все всередині…

На початку осені місто відсвяткувало свій 741-ий День народження – без гучних гулянь, але з благодійним ярмарком на підтримку ЗСУ та невеличким концертом. Тоді на святі ніхто не здогадувався про те, що трохи пізніше в своєму маніакальному бажанні вбити всіх українців росія здійснить низку масованих обстрілів української енергосистеми, через що містечко, як і переважна більшість населених пунктів області та й країни в цілому, проходитиме ще й випробування відключеннями світла.

Після тодішніх руйнівних ракетних атак на країну містечко, заготувавши ліхтарики та свічки, щовечора у супроводі міцного слівця перевіряючи графіки відключень, непомітно переступило з осені у зиму. «Добре, що зима цього року тепла, природа теж за нас», – чулося раз по раз у розмовах на вулиці. А за кількадесят метрів далі, в іншій розмові, ніби у продовження: «На майбутнє ще добре подумаю, чи варто в морозилку на зиму складати продукти «під зав’язку».

Але скільки тієї зими? Свято Миколая, різдвяна коляда, новорічні вітання з побажаннями найзаповітнішого – одного на всіх, «сердечкове» шаленство Дня святого Валентина… сповільнення у річницю… 24 лютого 2023-ий… живі, удома… калейдоскоп з болючих спогадів, спалахів з минулого, облич тих, з ким уже ніколи не доведеться перетнутись…  

… І знову – весна. Другу воєнну весну містечко проживає, потроху ремонтуючи дороги, висаджуючи дерева й квіти і чекаючи з фронтів своїх синів. На другому році війни воно вже має власний пантеон полеглих Героїв, чиї імена закарбовані на міському пам’ятному знаку. Місто знає, що, поки триває війна, чергова страшна звістка про нову непоправну втрату може прийти будь-якої миті. Тому намагається на різних рівнях – від владних кабінетів до невеличких волонтерських ініціатив – підтримувати своїх, як може.

«Цього разу маємо досить «жирний» збір: збираємо на Mavic Cine Premium Combo, всього треба зібрати 106 356 грн», – ділилися містяни в соцмережах на початку травня оголошенням про нову ініціативу волонтерської групи Анатолія Єлізарьєва. Вже рік працюючи безпосередньо за запитами від військових на передовій, волонтерська група забезпечує вояків то бронежилетами, то тепловізорами, то аптечками, то необхідними інструментами. Останній збір, попри заявлену солідну суму, вдалося закрити трохи менше, ніж за три тижні. І це ще – не так і довго, кажуть волонтери, позаяк останнім часом надходження відчутно впали: війна безжально зжирає ресурси, в тому числі й фінансові.

Маленьке тилове містечко на кордоні з ЄС, гортаючи сторінки календаря, рахує дні війни. 465, 466, 467…

Війна триває. Місто пам’ятає, якою непомірно високою ціною щодня сплачується за його спокій, тишу, затишок і несквапність. Мусить пам’ятати…