Володимир Фекета: «Плануємо змінити систему контролю знань студентів»

– Після закінчення УжНУ (1983 р., спеціальність «лікувальна справа»), я рік проходив інтернатуру з терапії, відтак вступив в очну аспірантуру Інституту фізіології НАН Білорусі за спеціальністю «нормальна фізіологія». Захистив кандидатську дисертацію, став кандидатом медичних наук і наступні шість років працював на посадах молодшого та старшого наукового співробітника у цьому ж інституті. У 1994 році захистив докторську дисертацію за спеціальністю «фізіологія людини і тварини» і став доктором біологічних наук. То були важкі часи для науковців пострадянських республік, багато співробітників працювали на півставки, дослідження не проводилися через брак коштів. І у цей період мені запропонували роботу в УжНУ. На той час ми з дружиною та двома синами жили у Мінську, мали власне помешкання і довго зважувалися на переїзд. Все ж таки після деяких коливань повернулися на батьківщину. З того часу я працюю на кафедрі фізіології УжНУ, спочатку на посаді доцента, професора, а з 1998 року –  завідувача кафедри.  

-          Призначення на посаду в.о. проректора для Вас є новим. Що належить до Вашої компетенції?

– На такому рівні – найвищому адміністративному – робота для мене справді нова. До цього я керував кафедрою з колективом 10-12 осіб. Основна сфера діяльності на сьогодні  – організація навчального процесу у масштабах УжНУ: адаптація навчальних програм до навчальних планів кафедр, розробка форм контролю знань студентів, ліцензування спеціальностей, планування науково-методичної роботи на факультетах, узагальнення досвіду факультетів і кафедр з науково-педагогічної роботи. Кожен з проректорів є куратором певних факультетів. У сферу моєї відповідальної потрапляють медичний, стоматологічний, факультет здоров’я людини, а також факультет післядипломної освіти та хімічний. Тобто, насамперед, факультети медичного спрямування.

-          Основний напрямок, над яким зараз працює керівництво УжНУ, – впровадження змін згідно з новим Законом про вищу освіту. Які завдання у цьому контексті у Вас як проректора?

– Серед основних новацій закону – перехід на нові обсяги навчального навантаження викладачів та студентів. Максимальне педагогічне навантаження викладача не повинне перевищувати 600 годин (тепер – 900). А для студентів воно регламентовано 30-ма кредитами у семестр (на тиждень припадає від 20 до 25 годин аудиторного навантаження). Плануємо досить серйозну перебудову у плануванні навчального процесу. З одного боку, необхідно зменшувати навантаження викладачів, а оскільки кількість студентів не змінюється, логічно би було, водночас, залучати більше викладачів. Однак, ми повинні привести у відповідність з вимогами закону навчальний процес і, при тім, залишитися у межах існуючої кількості науково-педагогічних ставок. Вихід з цієї ситуації можливий лише за умови перерозподілу аудиторного навантаження та годин, виділених для самостійної роботи студентів, на користь останньої.

У законі також передбачено, що студент має право на 25% формувати свій навчальний план із предметів, які він обирає самостійно. Прямих алгоритмів, як це зробити, поки що у нас не існує. Але рухатися у цьому напрямі потрібно, є деякі напрацювання. Зокрема, ми обговорювали ці зміни із викладачами стоматологічного та медичного факультетів і знайшли порозуміння.

Одна із вимог нового закону – створення ефективних методів контролю знань студентів. На сьогодні ми використовуємо кредитно-модульну систему оцінювання. Але до неї є обґрунтовані претензії. Ця система видається формальною, такою, що не стимулює студента до роботи. На мій погляд,  причина у тому, що вона не вибудувана як рейтингова, хоча це і декларується. Поясню: ми виставляємо оцінки і студент потрапляє у певну зону,  умовно «відмінно», до прикладу, це з 90 до 100 балів. У цю зону мали би потрапити студенти, які напружено працюють і мають глибокі знання, але якщо є зловживання з їхнього боку чи з боку викладачів, то в цю зону можуть потрапити  й інші, менш старанні студенти. На деяких факультетах успішність та якість знань майже збігаються. 70% студентів може отримувати оцінку «відмінно», бо формально набрали певну кількість балів. Можливо, варто було б застосувати дещо інший підхід, який практикується у вишах Європи та США. Після завершення модуля чи семестру складається рейтинговий список студентів з першого по останній, а оцінка випливає із місця студента у списку. «Топ 10%» отримують оцінку «відмінно». Наступних 25% – «дуже добре», або «В», наступні 30% отримують «добре» («С»), ще 25% –«задовільно» («D»), останні 10% – «Е», що означає «достатньо». Решта студентів, які не виконали навчальну програму, – отримують «FX» і «F». Оцінка FХ означає можливість перескладання модулю чи іспиту, а оцінка F – відрахування. На нашу думку, така система більш справедлива і мотивує студента отримувати якомога вище місце у рейтингу. А якщо хтось отримав його не за знання, то це одразу стає явним. У справжній рейтинговій системі є внутрішня конкуренція, внутрішній контроль. І це створює більш здорове середовище для отримання знань. Плануємо обговорювати з факультетами цю систему і поступово впроваджувати. Можливо, застосуємо такий підхід до цьогорічних першокурсників. Ми нічого не вигадуємо нового, тільки запозичуємо досвід, апробований у ряді інших країн.

-          Наскільки при такому навантаженні вистачає часу на наукову діяльність?

– Активний період моєї наукової діяльності стосується «мінського» періоду моєї наукової кар’єри. Ця діяльність була пов’язана з новим фізіологічним феноменом - гемодинамічною мікронасосною функцією скелетних м’язів, відкритою моїм науковим керівником і наставником членом-кореспондентом Білоруської Академії наук М.І.Арінчіним. Його відкриття показало, що скелетний м’яз є не тільки споживачем крові, а й активним насосом, що допомагає серцю забезпечувати замкнуту циркуляцію крові в судинній системі. Ця властивість може бути використана в обґрунтуванні нових підходів як до лікування, так і для профілактики серцево-судинних захворювань. Вважається, коли у хворого інфаркт міокарда, то логічно було б зовсім виключити м’язову діяльність, бо це навантаження на серце. Коли я навчався медицині в УжНУ, саме так нас і орієнтували. Хворому з інфарктом міокарда навіть не дозволялося піднімати палець, смертність від цієї хвороби складала 80% і цей діагноз вважався майже вироком для пацієнта. Але з’ясувалося, що хворі, які порушували режим обмеження рухової активності, значно краще проходили реабілітаційний процес. Згодом, кардіологи емпірично  почали спеціально вводити програми стимуляції м’язів як в процес лікування, так і реабілітації хворих інфарктом міокарда. Показник смертності суттєво зменшився. Нова концепція лікування, апробована практикою, дала можливість виліковувати до 80% пацієнтів. Але до сьогоднішнього дня теоретичного обґрунтування такій тактиці лікування не існує. І тільки концепція «внутрішньом’язового периферичного серця», яку я досліджував у Білорусії, є науковим підґрунтям такої тактики. Згідно з цією концепцією, існує не тільки фізичне навантаження, але й фізичне розвантаження серця. Погодьтеся, звучить трохи незвично, що серце можна розвантажувати фізичними вправами.

У моїй докторській дисертації наведені серйозні експериментальні аргументи цієї можливості. Першими, хто відгукнувся на наші рекомендації, стали вчені Інституту медико-біологічних проблем Академії наук Росії. На базі цього інституту проходили підготовку всі космонавти, включно з Ю.Гагаріним. Чому інститут зацікавився цими дослідженнями? Після перших польотів у космос виявилося, що невагомість дуже негативно впливає на кровообіг людини. Космонавти  поверталися з поганим станом здоров’я, не могли ходити деякий час. Вчені пробували зрозуміти, що трапилося, чому здорова тренована людина швидко втрачає фізіологічні кондиції? З позиції теорії, яку я формулював, виявилося, що невагомість на деякий час відключає мікронасосну функцію м’язів. Серце перевантажене у таких умовах, його помічники м’язи не функціонують. Це перевантаження є настільки суттєвим, що викликає глибокі негативні зміни гемодинаміки. Вихід з ситуації був нами підказаний: активувати цю функцію за рахунок вібраційних тренажерів, які розвантажують серце. Цей підхід впровадили, що дало досить суттєвий результат. Але, на жаль, дослідження були згорнуті після смерті Миколи Арінчіна. Я, на жаль, не маю змоги продовжувати ці дослідження в Ужгороді за браком інфраструктури, тому цей напрям законсервований до кращих часів.

-          Якими науковими дослідженнями Ви займаєтеся в УжНУ?

– В УжНУ ми займаємося менш масштабними дослідженнями з огляду на обмеженість матеріально-техічної бази. Це, перш за все, вивчення варіабельності серцевого ритму як маркера автономних дисфункцій, дослідження деяких психофізіологічних методів корекції функціонального стану автономної нервової системи. А в останні кілька років досліджуємо можливість застосування методу зворотнього біологічного зв’язку у якості механізму оптимізації функціонального стану серцево-судинної системи. Це дуже перспективний науковий напрям, який виник завдяки швидкому прогресу комп’ютерних технологій. Мініатюрні пристрої біологічного зворотного зв’язку дозволяють в режимі реального часу робити  моніторинг функцій серцево-судинної системи і видавати «підказки» людині, яким чином змінити дихання, щоб оптимізувати діяльність серця.

За цей період я підготував шість кандидатів наук, які розробляють різні аспекти такої тематики. Продовжую керувати здобувачами і аспірантами. Також із задоволенням працюю у науковому студентському гуртку при нашій кафедрі. Пишаюся нашими студентами, які зуміли вступити у престижні науково-дослідні заклади Європи та Америки.

Підготувала Ірина Бреза