Поїздка до маленького чеського містечка Їглава була для мене чимось новим в плані досвіду. Неодноразово відвідував кінофести різного масштабу і характеру, але завжди це було пов’язано з художніми фільмами, а тут одна документалка.
Власне, що в першу чергу вразило - організація заходу. Детальна мапа локацій. Все прораховано настільки, що на карті, яку вам видають, навіть є меридіан часу, який дозволить прорахувати, скільки часу треба на те, щоб добратись до того чи іншого кінотеатру. По наповненню - одні аншлаги, люди готові сидіти на паркеті, терпіти незручності, але побачити нове кіно.
З програмою події теж все гаразд, хоча були і так звані «говорячі голови» - так називають кіно, в якому мало подій і цікавих кадрів, а основне наповнення складається з коментарів людей. Цікаво, що захід має декілька секцій, не тільки покази кіно, а, скажімо, презентація ще нереалізованих проектів.
Були присутні молоді продюсери з різних куточків світу. Вони презентували трейлери незавершених робіт, цілком ймовірно в залі були представники різних кінофестивалів, які завжди спостерігають за новими проектами. Серед подібних трейлерів найбільше запам’ятався ролик однієї дівчини з Болгарії, вона вирішила спродюсувати стрічку про радянський автопарк. Трейлер був переповнений кадрами з автомобілями на зразок «Москвич 412», «Нива», різні види «Жигулів» і що з ними витворяли водії.
В день я мав за правило дивитись три фільми, цього цілком вистачає, щоб не утворилась каша в голові. Об’єднати якось всі роботи і зробити висновок, що цьогоріч там все було присвячено якійсь одній темі не є реальним. Хоча і була задана тематика – «Експлуатація праці». На відкритті навіть була ціла постановка з дівчатами з Китаю, які працюють під наглядом двох чехів з палицями. Ці дівчата в одну мить почали виконувати сцену з стрічки Ларса фон Трієра «Танцююча в темряві».
Загалом було багато політики. Але інакше з документалістикою і не можна. Стрічка про адвоката Слободана Мілошевича, французьке документальне кіно про Абхазію, очима режисера, який у формі листа спілкується з представником місцевого населення і через призму цих людей розповідає про історію сепаратизму Осетії («Листи до Макса»). Тема близька Україні, адже той самий сценарій диктований Росією відслідковується на Донбасі.
Інше кіно в той же день - «Брати Каїна». Про конкретних 4ьох угорців, які в дитинстві вбили когось з своїх рідних або близьких людей. Їхнє життя бачимо як на долоні. В картині є хронікальні кадри цих вбивць у в’язниці, коли їх тільки туди посадили. Їм було по 16ть. Вони юні, дають коментарі, а паралельно бачимо наш час і наслідки в’язниці. Взагалі це сумно, але водночас і надзвичайно цікаво.
Австрійський режисер Ульріх Зайдль, можливо, запам’ятався найбільше за інших. По-перше, тому, що творчість цього майстра була мені добре відома. Він художній режисер, але тим не менш організатори Їглавсього кінофесту зарахували його роботу «В підвалі» до документалістики. Це фільм, що складається з багатьох історій, яких об’єднує одна локація, хоча і в кожного по-різному виглядає – підвал.
Підвал – це місце, де австрійці вчаться стріляти, хтось там викурює перші сигарети, хтось пізнає аморальні форми сексу, хтось розвішує свастику і грає фашистські марші на трубі. Унікальний фільм з подеколи дуже відвертими і по ходу справи вже автоматично документальними кадрами, інколи навіть огидного характеру. Як то, наприклад, чоловік і дружина, що живуть за правилами матріархату, чи то повного рабства. Чоловік виконує всі накази дружини, за що вона нагороджує його різними формами знущань. Ульріх Зайдль - любитель затяжних планів, яких в «Підвалі» цілком багато. Мені цікаво було спостерігати за реакцією публіки на відверті сцени, вони були показані максимально детально – дехто сміявся, а хтось залишав приміщення зали. Проте тема картини розкрита максимально, а без відвертого показу сцен нам навряд чи вдалося б зрозуміти, що підвал – це місце, де реалізовують найпотаємніші і досить темні бажання людей.
Був і один телевізійний британський проект, хоча, здається, там було і багато постановочних моментів. Фільм про реакцію англійців на телевізор і те, що там показують. Програми різного роду коментують з їжею перед телєком два гомосексуаліста, великі сім’ї, деякі навіть переселенці (здається з Пакистану), дві чорношкірі подружки і старші люди. Вийшло досить весело, бо реакції у всіх були різні, і ми бачимо тільки реакцію і більше нічо цих людей, а не те, що відбувається в телевізорі, а там в ефірі народжують дитину, плавають кити, розігрують лотерею…
Це само собою не всі фільми, які я бачив, але вони мені, як то кажуть, зайшли. Приємно згадати і про маленькі сюрпризи. До прикладу, одного разу на виході з зали подавали абсент. Директор фестивалю наголосив на тому, що це частина історії Чехії, абсент п’ють в Празі так само і в Голландії або Парижі дуже давно. Окрім того, поза фільмами в рамки фесту були включені і певні перформенси і виставки. Найбільш за все мені запам’ятався старший чоловік з бородою і платівками, який ніби розповідав лекцію, завдяки пластам. Він не клав на них голку, то робив якийсь юний діджей. Дідо лиш протягував йому вініл і казав - тут перша пісня на стороні «А». Музичний діапазон був різний – від оперет і саундтреків до старого кіно, закінчуючи Булатом Окуджавою і Висоцьким. Подумалось, що у нас не вистачає подібних вечорів.
+ Їглава дійсно файне містечко, де все зосередилось на власному житті, а не на тому, щоб ублажити туристів. Це відчувається, і хоча багато хто вважає це маленьке містечко певного роду селом. В культурному плані раз на рік Їглава задає темп всім містам світу, хто влаштовує фестивалі документального кіно.
Олексій Уманський, спеціально для Zaholovok.com.ua