Студент-інтерн УжНУ рятував життя на Майдані

Після подій 18 лютого здавалося, що нічого жахливішого в Україні вже бути не може. Герої небесної сотні назавжди залишаться в нашій пам’яті, а всі, хто рятував майданівців, навічно пронесуть у серцях останні слова, сказані цими Героями, а також подяку тих, кого таки вдалося врятувати. Серед тисяч охоронців людських життів був і закарпатський хірург, тоді ще студент-інтерн УжНУ, а сьогодні лікар-магістр Олександр Данилюк. Він входив до Медичної сотні Майдану, провів у Києві 56 страшних зимових днів, які були по-справжньому лютими, бо немилосердною була боротьба за Україну і розрахунок тривав не на години чи дні, а на людські життя.

Із розмови з Олександром відчутно, що його життя розділилося на «до» і «після» Майдану. 2 грудня він поїхав до Києва як революціонер. Однак коли виникла потреба у лікарях, одразу погодився допомагати, і врятував життя не одному майданівцю. Він просто знав, що повинен виконувати свою роботу хірурга, виконувати в польових умовах, незважаючи на власний страх і ризик, бо триває війна. Сьогодні Олександр готовий до мобілізації на Схід. Його рюкзак постійно зібраний, тому в разі необхідності вирушатиме без роздумів.

Тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько

    Яке в тебе ставлення до того, що сьогодні відбувається в Україні?

- Маю відчуття напруженості, болю, повного пригнічення у зв’язку з тим, що там гинуть люди, а я тут. Маю відчуття не до кінця невиконаного обов’язку. Але вірю в те, що ми на правильному шляху й обов’язково поборемо окупантів.

    56 днів на Майдані – це скільки: багато чи мало?

- 56 днів на майдані – це стільки, скільки я міг бути. Це всі ті найбільш напружені дні. Коли там ставало більш-менш спокійно, я повертався, оскільки мав навчатися в інтернатурі. Ставалося так, що після перегляду «свіжих» новин з Майдану підходив до завідувача відділення, завідувача кафедри зі словами «Вибачте, я їду». Всі завжди мене розуміли і з проханням бути обережним відпускали…

Був там із 2 грудня. Приїжджав 8 грудня, на католицьке Різдво, потім перед подіями на Грушевського. Цього разу повернувся до Києва вже із сестрою та сином нашого колеги. Ми працювали в медпункті на Грушевського. Після цього я приїхав на Майдан 19 лютого. Медична служба Майдану зателефонувала мені, коли я був в операційній. Я ще не знав, що сталося… Знав, що 18-го мала відбутися мирна хода… Я відповів, що відразу не можу прийти, бо перебуваю в Ужгороді, і запитав, що сталося. Мені сказали, аби ввімкнув телевізор. Я зайшов до ординаторської, а там уже всі біля екрану сидять. Вже тоді було вбито кілька людей. Пішов з лікарні відразу. Купив квитки у терміналі, взяв речі з дому (вони в мене стоять постійно зібрані) і поїхав.

    Як ставилися рідні до твого наміру повертатися до Києва у найтяжчі дні?

- Рідні не могли мене, повнолітнього, не відпустити. Вони підтримували і підтримують мене. Під час подій на Грушевського ми обоє з сестрою були в Києві. Тоді було дуже страшно, тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько.

    З якими відчуттями їхав на Майдан 2 грудня?

- Вперше їхав на Майдан з відчуттям, що настав той час, коли ми зобов’язані повалити цей режим. Ми були надто терплячі. Народ України дуже терплячий, але терпець увірвався. Я очікував таких подій у 2015 році: був певен, що вибори сфальсифікують. 2 грудня був на конференції, але вже було не до цього заходу, коли побачив страшні кадри побиття… У той час на Майдані був мій хороший знайомий, а також дочка одного закарпатського хірурга. Їм вдалося втекти. Мені подзвонив друг і сказав, аби я купив квитки нам обом – квитки в один бік. У лікарні й університеті мене відразу зрозуміли.

Двічі на Майдан я повіз близько 7 тисяч гривень, зібраних колегами в лікарні. Ми урочисто передали їх до скриньки Майдану. У той час на Майдані збирали по 500 тисяч гривень в день. Коли їхав на Грушевського, повіз 8 великих пакетів з медикаментами, які зібрали студенти медфаку, а також колеги в лікарні.

    З колег, друзів хтось ще їздив з тобою?

- Із моїх друзів, яких я знав до Майдану, там побувало п’ятеро осіб. Можливо, я зараз не всіх згадую, оскільки ті страшні події перекривають собою усе те, що було до того.

Чимало моїх пацієнтів сьогодні мої друзі. Сьогодні спілкуюся з другом, журналістом, якому допомагав під час Майдану. У нього були одне з найсерйозніших поранень: уламки довелося витягувати близько 10 днів під наркозом. Ще не зажили всі рани, а він уже поїхав у Крим. Потім був у Слов’янську, Маріуполі. Сьогодні спілкуємося. На Майдані він втратив нейтралітет як журналіст, як і ми, лікарі: кидав «коктейлі молотова», а ми збирали банки від інфузійних розчинів і несли на барикади.

Продовження інтерв’ю читайте на сайті Медіацентру УжНУ