Новини

Ранкова кава з Ігорем Федиковичем

За представництво інтересів України дипломат родом із Закарпаття Ігор Федикович отримав у Росії статус персона нон-грата. Сьогодні він - консул Консульства України в  м. Бельці Республіки Молдова. Та за найменшої нагоди разом з дружиною вони бувають у рідному Закарпатті. Для нас це - нагода записати з Ігорем Павловичем «Ранкову каву».

«Персона нон-грата»... Чому РФ присвоїла Вам такий статус?

Заступник міністра закордонних справ Росії пан Г. Карасін в інтерв’ю російським ЗМІ (осінь 2015 року) сказав, що це відповідь на видворення з України російського генконсула з Одеси. Я курував питання діаспори, проводив активну роботу із забезпечення українських інтересів у Північно-Західному федеральному окрузі РФ. Можливо, моє прізвище більш часто фігурувало з тих чи інших причин, тому зупинилися на мені.

Чи можете вже порівняти нинішню роботу у Молдові із дипломатичною службою у Генконсульстві України в Санкт-Петербурзі?

Звичайно, є свої відмінності. Справа у тому, що Санкт-Петербург для мене - перший досвід дипломатичної служби в частині роботи за кордоном. І я там курував питання економічної (за другою освітою я магістр міжнародного менеджменту) та культурно-гуманітарної співпраці, а також деякі питання суспільно-політичного спрямування. Тому, переважно, там специфіка була трохи інша. Все-таки Санкт-Петербург – місто в Росії (як вони самі говорять) не перше, але й не друге, так звана «культурна столиця Росії». Тому значну частину нашої роботи було зосереджено на культурно-гуманітарних питаннях, а також питаннях економічної співпраці. Але вся ця активна робота велася до подій, спровокованих Росією в Криму і на Сході України. 

У Петербурзі, до речі, цікава та різноманітна українська діаспора, вона має свої сталі традиції. Та й з іменем Тараса Шевченка пов’язано чимало, завдяки періоду його життя, проведеного у цьому місті. Відповідно, ми приділяли увагу збереженню та пропагуванню творчості Великого Кобзаря. Крім того, активно також велася робота щодо захисту економічних інтересів України, сприянню нашим товаровиробникам для виходу та просуванню їх товарів на ринки Росії. Через те що консульський округ Генконсульства охоплював 11 регіонів Росії, у тому числі такі потужні, як Комі, Мурманська область, сам Санкт-Петербург, Ленінградська область, Калінінградська, Псковська, Вологодщина,  на економічному напрямку роботи ми зосереджували особливу увагу. Представники українського бізнес-середовища завжди могли розраховувати на нашу підтримку. Для прикладу, у 2013 році торгівельний оборот цього регіону з Україною складав приблизно 2,5-3 мільярди доларів США. Зараз він, на скільки мені відомо, впав до 800 мільйонів.

Як «на практиці» виглядає отримання статусу «персона нон грата»?

Я був у відпустці за межами Росії і не зміг навіть забрати речі. Дружині довелося поїхати самій (ми саме були вдома, в Україні) і за добу їх зібрати. Ми прожили в Росії 3 роки. Але я не жалію за роками, проведеними там.

Хотіли б повернутися?

Моя дружина любить повторювати «…ніколи не потрібно оглядатися назад та жалкувати за минулим», тому… Куди спрямують по роботі, там і працюватиму. Якщо потрібно представляти інтереси України, то я готовий робити це в любій країні. Ця робота цікава. У Санкт-Петербурзі вона була особливо натхненна завдяки людям, спілкуванню. До речі, діаспору очолює там професор, завкафедри Військово-медичної академії Василь Тегза, родом теж із Закарпаття! А почесним президентом був Михайло Субота, проректор Академії митної служби, теж наш земляк з Міжгірщини. Активними членами діаспори були ректор Санкт-Петербурзького державного лісотехнічного університету імені С.М. Кірова Біленький Юрій Іванович, проректор Північно-Західного державного медичного університету ім. І.І. Мечникова Ліла Олександр Михайлович та й багато інших знаних людей.

Закарпатців часто зустрічали?

Звичайно! Від духовних отців до науковців, військових. І не тільки закарпатців. Цікава особистість, наприклад, Народний артист Росії, провідний тенор Маріїнського театру, зірковий баритон – Василь Герелло, родом із Чернівецької області.

Як вони у нинішніх умовах?

Непросто. Треба розуміти специфіку Росії... У них є діти, вони - громадяни цієї країни, займають певні посади, перебувають у різноманітних життєвих відносинах з державою. Тому повинні вести себе і поводять дуже обережно. Але якщо якісь заходи тривали у Генконсульстві, то вони завжди активно брали участь. За деякими підрахунками, тільки у Санкт-Петербурзі близько 300 тисяч вихідців з України! Їх доля пов’язана так чи інакше з Україною. Погодьтеся, це чимало для 5-мільйонного мегаполісу.

Ми, разом з представниками національно-культурних товариств українців Росії, особливо масштабно відзначали 200-літній ювілей Шевченка. Тривали заходи на високому рівні, запрошені були науковці-шевченкознавці з України у тому числі, а також представники діаспори з 11 регіонів Росії, відбувалися науково-практичні конференції за участю провідних громадських, культурних, наукових і освітніх діячів України, які вносять вагомий вклад у збереження української національної ідентичності, сприяють поширенню та висвітленню творчості Тараса Шевченка у світі. Та і кожен день народження Кобзаря там відзначається дуже активно. Як ви знаєте, Петербург – місто першого поховання Шевченка, до його перезахоронення в Каневі.

Традиції Санкт-Петербургу живі, українські традиції там також підтримуються і розвиваються, але, на жаль, дії Росії вносять свої корективи, і досить суттєві.

А як Вам працюється зараз у Молдові?

У Молдові специфіка трохи інша. Моя посада пов’язана саме з консульськими обов’язками – прийом громадян з консульських питань, паспортні питання, нотаріальні дії, витребування документів, візові питання і так далі. Консульство України в м. Бельці відповідає за всю північну частину Молдови і Придністровський регіон. Загалом 17 адміністративних одиниць.

Регіон також непростий…

Так. Для прикладу, у Санкт-Петербурзі у нас на обліку перебувало біля 8 тисяч осіб, а у Молдові, у нашій зоні відповідальності на обліку консульства – більше 16 тисяч. Це переважно громадяни України, які живуть на території невизнаної Придністровської республіки. Всі питання, які стосуються їхньої співпраці з офіційними органами України йдуть через наше консульство – від паспортних питань, нотаріальних дій до питань витребування і т.д.

Як і чому Ви обрали собі за фах саме дипломатію?

Я народився в селі Березники Свалявського району. Це чудове село під полониною Руною. Через 5 років ми переїхали до Сваляви і вже там я пішов до школи, потім – Ужгород, і взагалі у зв’язку зі зміною місця роботи батьків нам довелося переїжджати кілька разів. Я міняв школи та десь після 8 чи 9 класу прочитав в якійсь статті про дипломатичну роботу, захопився, зацікавився та й побажав вчитися у цьому напрямку. Пробував вступити до Московського інституту міжнародних відносин, але, на жаль, у той рік з інших міст приймали лише за наявності підтвердженого місця роботи у системі МЗС. Тому я повернувся до Києва і вступив в Українську сільськогосподарську академію, на факультет механізації – це вже під батьковим впливом. І не шкодую про це рішення. Згодом – армія, служив у прикордонних військах, де мав справу з пропуском через державний кордон, тобто з паспортними питаннями…

Служили, до слова, в одному підрозділі з Міхеілом Саакашвілі, провели з ним чудові армійські незабутні роки.

Враховуючи, що навчання я завершував у ‘91 році, коли в країні наступила так би мовити невизначеність, то мені довелося перевестися на заочне відділення і піти працювати на потужне підприємство – колгосп «Прикордонник» у Виноградівському районі. Керівником там був Антонін Біров, Герой соцпраці. Мудрий керівник, чудова людина та особистість. Він мене у житті дуже багато чому навчив.

Коли одружився з моєю прекрасною дружиною Оксаною, переїхав до Ужгорода. Мене запросили у представництво МЗС України в м. Ужгороді. Ми зі Степаном Туряницею, царство йому небесне, фактично його створили. Тоді я вже познайомився з системою дипломатичної служби, проходив стажування, вивчав ази. Були й запрошення вже в той час для роботи за кордоном. Багато чому в той період я навчався у дипломата, фахівця, мудрої людини Кирика Віктора Андрійовича, який очолював консульську службу МЗС України.  Але – мала дитина, сім’я, завжди потрібно ставити це на терези. За кілька років мене запросили в управління зовнішньоекономічних зв’язків ОДА, де я курував знову ж таки, транскордонне співробітництво - від грантових програм ЄС до розбудови пунктів пропуску на державному кордоні. Потім двічі обирався депутатом обласної ради від Свалявщини та Перечинщини, був головою постійної комісії з прикордонного співробітництва. Очолював одне з обласних управлінь і в ‘99 році очолив Перечинську РДА. Вважаю, що саме цей період, а мені довелося двічі працювати на посаді голови райдержадміністрації, у Сваляві також – найцікавіший у житті, найбільш напружений і відповідальний. Але на цій роботі людину видно, як ніде. І такого спілкування з людьми, як на посаді голови РДА, теж нема ніде. Це був цікавий досвід. Він дав мені багато друзів. Я пізнав, як живе область, чим живуть люди, наші трударі. А через три роки мене запросили до Адміністрації Президента на посаду інспектора у підрозділ, що курує регіони. Там я вже познайомився з усією Україною практично.

То де Вам подобається більше: у владі в Україні чи представляти її інтереси за кордоном?

І там, і там – головне щоб була робота з людьми. Я люблю спілкування. Звичайно, одна справа працювати в Україні, інша – за її межами. Але я ніколи не розділяв важливість, бо і там, і там однаково відчуваєш відповідальність.

Сім’я завжди переїжджала з Вами?

Я б сказав, наздоганяла мене. Я їхав першим, облаштовувався і забирав дружину з синами до себе. А як тільки все організовували, я знову кудись виїжджав… Наприклад, через ту екстрену евакуацію з Росії син перервав навчання у гімназії, дружина також полишила свою роботу, як згодом і київську. 

Сім’я мене завжди підтримувала, але і, на жаль, страждала від моєї роботи. Дітей не так часто бачив, як хотілося б. Все ж я дуже люблю своїх рідних!

Ви нерідко буваєте на Закарпатті, тягне у рідні місця?

Щонайменше раз у півроку стараюся завжди приїхати. Слава Богу, батьки живі і мої, і дружини, дай їм Бог здоров’я. На свята стараюся бути у них. Наші батьки не тільки в родинному сенсі нам дорогі. Для мене це наставники і порадники. Батько пройшов значну життєву школу, пропрацювавши на різних посадах в агропромисловому комплексі. І зараз він в активному житті. Написав книгу про сільських трударів, велику роботу здійснив для цього і ми беремо з нього приклад. І теща моя – лікар від Бога, все життя в медицині, Заслужений лікар України. Мама також пов’язана з медициною, пропрацювала все життя медичною сестрою. Тесть, Олександр Іванович Туряниця — наш «культурний» орієнтир. Значний етап його життя пов'язаний з культурною, так би мовити, галуззю нашого краю, з обласним театром ляльок. 

Крім людей, чого ще відчутно бракує Вам за межами батьківщини?

Закарпатського повітря і тутешніх гір. А все інше – культурні традиції, закарпатську кулінарію - дружина підтримує всюди, де б не були.

Що ще не вистачає закарпатського – можливо, того, що у нас у генах – тієї нашої специфіки, щирості, духу цього закарпатського.

У яких країнах, якщо можна було б обирати, Ви хотіли б працювати дипломатом?

Теоретично мені цікаві країни, які поблизу Закарпаття – Словаччина, Польща. Було б цікаво продовжити напрацювання з розвитку прикордонної інфраструктури, пунктів пропуску. Європа стає все ближче, але інфраструктура поки не дозволяє нам зблизитися на рівні. Тому було б цікаво саме цим зайнятись – чи за кордоном, чи навіть на території України. При зустрічі з народними депутатами, керівниками владних структур я завжди ставив і ставлю питання відновлення питання Представництва МЗС в Ужгороді, функції якого передали у Львів, на жаль. Все-таки Закарпаття має свою специфіку. Це багатонаціональний край, тут є чимало проблем, які потрібно відслідковувати, розуміти, знати зсередини. Тому відновлення роботи представництва вважаю дуже великим завданням і для місцевої влади, і для МЗС. Чи я, чи будь-хто інший працюватиме над цим, але все робитиму, щоб і нашим людям не доводилося зі своїми справами їхати до Львова, і закордонні представництва могли б так само здійснювати свою роботу з Україною, вирішувати ті чи інші питання тут, на Закарпатті.

У Молдові більше року діє безвізовий режим з Європою. Як на практиці виглядає те, чого зараз очікує Україна?

Вони задоволені. Звичайно, на кордоні потрібно щоразу підтверджувати мету поїздки. Однак, визначальною є економічна ситуація. Якщо люди матимуть за що їздити, тоді, звичайно, підтримка вступу до ЄС буде максимальна. А якщо людина не зможе дозволити собі подорож, готель і т.п., то їй все рівно до тих чи інших режимів поїздок. Але для культурного обміну, пізнання світу, звичайно, це дуже важливо, це стратегічний крок. І важливо показати тій же Росії, що Україна рухається в Європу. Українці вийшли у 2004 та 2014 роках перш за все через бажання жити по-європейськи.

Закарпатці часто мандрують у Європу без букінгів і запрошень. Перевірка мети візиту стане перешкодою таким мандрам?

Специфіку закарпатців, я думаю, на кордоні будуть враховувати. Якщо ми купуємо їхню продукцію, то вони тільки раді цьому. Наше ж головне завдання – щоб угорці, словаки, румуни їхали до нас і купували нашу продукцію! Щоб у цьому плані ми більше імпортували людського ресурсу, ніж експортували, щоб наша промисловість піднімалася, отоді й ми будемо раді.

Чи відчувається зацікавлення Молдови в Україні? Чим ми для неї привабливі?

Так, дуже відчувається. Особливо у гастрономії, наприклад. Майже 30 % продукції – українська. У магазинах виникає відчуття, що перебуваєш в якомусь українському обласному центрі і купуєш наше – від молока до кондитерської продукції.

Північна Молдова і Придністровський регіон дуже близькі до України. Близько 30 % громадян асоціюють себе з Україною, говорять українською. Це відчувається, особливо на ринку. Можеш звернутися по-українськи і отримаєш відповідь українською.

У Росії Ви напевно зустрічали чимало заробітчан з України. А до Молдови українці їздять у бізнесових справах?

Так, чимало бізнесменів розвивають напрямок садівництва в агропромисловій сфері. Однак, у Росії, звичайно, була більша кількість наших бізнесменів та заробітчан. У Санкт-Петербург, наприклад, з однієї лише Чернівецької області  в тиждень курсують 2-3 мікроавтобуси на регулярній основі. І особливо багато закарпатців. Наші люди на ринку праці дуже цінуються, звичайно. І дуже відчутно наступне: на касах у супермаркетах працюють громадяни Середньої Азії, зранку йдеш на роботу і бачиш, як тротуари здебільшого прибирають також представники цих республік колишнього Союзу, в основному вони - обслуговуючий персонал. Натомість з України багато людей працює на місцях, що потребують певну кваліфікацію, а саме: водіями міжнародних транспортних перевезень, будівельниками, ІТ-спеціалістами. Українці дуже ціняться в Росії, якщо відкинути політику. Вони там більш затребувані, ніж громадяни інших пострадянських країн.

Як Ваші російські знайомі сприйняли війну?

Для багатьох з них це теж було новиною, можна сказати потрясінням. Та для всіх! Ніхто не вірив, що буде війна. Вони нам до останнього казали (навіть сусіди і вчителі школи, в якій вчився наш син): «Ми не віримо». Потім для них це також було шоком.

У моєму телевізорі було 55 каналів і всі вони говорять одне і те ж, зранку до вечора. Суцільна «Киселевщина». Ми, як представники України, старалися розказати реальну ситуацію. Але ідеологічних засобів у Росії вистачає з головою для зомбування населення. І люди нерідко настільки зомбовані, що самі цього не розуміють. Але економічна ситуація змінюється, санкції Заходу діють і вони самі починають розуміти, що країна йде не туди. Будемо надіятися, що війна скоро закінчиться.

Що є для Вас головним у житті?

Моя сім’я, дружина, сини.

Діти підуть Вашими міжнародними стежками?

Можливо. Та рішення за ними. Вони ще шукають себе. Старший вчиться в Бельгії, до цього закінчив Київський національний університет, юридичний факультет з червоним дипломом. Вирішив навчатися далі. Він знає 4 європейські мови. Зараз вчиться у Брюгге в закладі, що готує спеціалістів для структур ЄС, завдяки виграному гранту. Цікавиться інтелектуальним правом. А також пише пісні, має свій канал на YouTube.

Для Національного університету ім.Шевченка організовував скайп-конференцію з відомими людьми у світі шоу-бізнесу, з головними акторами відомого серіалу про юристів – «Форс-мажори» (Suits), з одним із засновників компанії Apple, відомими  сучасними співаками з Ірландії та інших країн. До речі, і з Джамалою також.

До слова, нещодавно його публікації вийшли в «Українській правді» («Чому європейські студенти не побачать Україну на власні очі», «Увага на дрібниці: як Копенгаген створив найзручнішу транспортну інфраструктуру в Європі») та виданні «Новое время» («Брюгге як ідеальний приклад розвитку міського туризму для України»).  

Другий син – студент першого курсу КНУ, історичний факультет (американістика і європейські студії). Активно вчить мови, розуміючи їх вагу. Після базового навчання вирішуватиме, чого далі хоче в житті. Також співає, які брат. І слава Богу, хай ростуть, ми тільки раді з того.

Так що відчуваємо гордість за своїх дітей. Вважаємо, що вони повинні самі вибудовувати своє життя, ми ж можемо допомогти хіба порадами. Але життя настільки динамічне, що сини, слава Богу, у багатьох питаннях нас випередили. Тому ми лише коректуємо певні моменти, інколи у сердечних відносинах, наприклад. Бо якщо у нових засобах спілкування діти далеко попереду нас самих, то у життєвих відносинах, вважаємо, ми ще маємо якесь слово (усміхається, - авт.).

Тепер вам усім треба добре узгоджувати графіки і маршрути, щоб зібратися разом?

Так, дружина інколи жартує, що вона живе на сайті «Укрзалізниці». Найкраще, до речі, зустрічатися саме на Закарпатті. Ми ніколи не робили собі життєву базу ні в Києві, ні в інших містах. Бо наша база – завжди тут, на Закарпатті. Де й наше серце.

Ганна Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua


Фото: Ірина Бреза

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики "Ранкова кава":

 

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.