Новини

Ранкова кава з Галиною Малик

Книги Галини Малик читають діти моїх знайомих і… цим усе сказано. Бо читають. І саме через це її ім’я для мене - на одному рівні із світовими авторами, твори яких захоплюють увагу навіть найбільш непосидючих і, непомітно, навчають маленьких читачів життю, створюють їхній світогляд. При чому, твори Галини Малик віднедавна можуть заволодіти увагою навіть найбільш «комп’ютеризованих» сучасних малюків - автором першої української інтерактивної книги для iPad стала саме закарпатська письменниця.

Чому Вікіпедія пише, що Галина Малик – це Ваш псевдонім?

Тому що це моє дівоче прізвище. Прізвище мого тата. Я ж починала писати ще зі школи, у літсудіях мене знали саме як Галину Малик. А потім я почала активно виходити заміж (усміхається, - авт.) і просто хотіла залишити це прізвище у публікаціях, щоб не плутати з іншими. Я багато публікувалася - майже у всіх дитячих журналах, центральних газетах, тож заново треба було б пояснювати, що це та сама Галина Малик. А за паспортом зараз я Курій.

Чи не цікавить Вас доросла аудиторія?

Ну а якже? У мене є книжка сонетів, яку я видала… 12 років тому. Боже, як час летить. Її одразу критика помітила. Утім, це єдина книга для дорослих, якщо не рахувати перекладів з болгарської. Воно прийшло тоді, от я і написала.

А зараз приходить щось для «дорослих дітей»?

Приходить, але ще не назбиралося на збірку.

Це поезія?

Так.

Ви згадали про переклади, а звідки володієте болгарською?

Перший чоловік був болгарином, завдяки йому й вивчила. Мова мені сподобалася, як і країна і я дуже радію, що можу перекладати болгарських авторів, бо це дуже цікаво. Вже тривалий час ношусь з багатьма проектами щодо перекладної літератури, але поки ніяк не реалізую.

Ви пишете пригодницькі історії. А чи трапляються з Вами пригоди у житті?

О, звичайно, трапляються! Такого не може бути, щоб не траплялися. Розповісти Вам одну?

Нещодавно їхала в Італію і по дорозі зайшли в аквапарк у Будапешті. І ось коли вже виходила, то саме з розрахунку встигнути на останній трансфер, який віз на площу Героїв. А до зупинки трансферу - метрів 500. Коли тільки прийшла на неї, дивлюсь – нема гаманця, з якого платила на виході із басейнів. Розумієте, в якому я жасі?! Там всі картки, все. Бігом назад, прибігаю захекана, прибігаю до каси, хотіла спитати – може, випав? Людей море, кого питати? Я в повному трансі відходжу від каси, іду вздовж ряду і помічаю рецепцію, підходжу і бачу – мій гаманець лежить! І я кричу на все фойє: “It is my!” Згадала все, що вчила з англійської у школі. Працівник саме заповнював бланк «знайдено». Там були мої візитки і мені спокійно віддали гаманця, я встигла на автобус і змогла відсвяткувати у Венеції Новий рік. Хіба це не диво? Для мене це було диво. Потім мені сказали, що це «повертальний» гаманець і я його тепер постійно ношу, підклеюю, підшиваю, але не змінюю. Він і вдруге ледь було не загубився, але знову повернувся до мене.

Коли мандруєш, пригоди всякі бувають.

А яка із країн з Ваших мандрів сподобалася найбільше?

Греція.

Чому вона?

Бо це Греція. Я мріяла поїхати туди дуже давно, навіть не пам’ятаю зі скількох років, можливо, відколи вперше прочитала міфи Греції. Той Парфенон уявляла собі, Олімп і… абсолютно не розчарувалася! Тому що коли вийшли на 1000-метрову висоту, з тої висоти під Олімпом, під тим кріслом Зевса було видно пів-Греції і півморя!.. І можна було легко уявити, що посередині нього виходить Посейдон і вони з Зевсом спокійно собі розмовляють, бо вони - велетенських розмірів. Оця панорама тільки й могла породити таких велетнів у людській уяві. Це так прекрасно! Дуже красиво!

Ми об’їздили всю Грецію - від Салонік до Афін, а потім піднялися до Калабаки аж на Північ Греції, а це таке чарівне місце – рівнина, утикана скелями, наче пляшками. Вони ніби повиростали на рівнині, це не просто поморщена горами земля. Унікальне у світі місце, ніде більше такого немає.

Ви згадуєте поїздки із таким захопленням... Не планували змінити місце проживання?

Ніколи. Якби я хотіла, я б виїхала ще коли мене перший чоловік кликав це зробити. Але я знала, що у мене тут будуть читачі маленькі, я їм буду потрібна. Це так класно, коли ти комусь потрібна.

Коли втрачаєш навіть не духовний зв'язок, а, можливо, й фізичний з тим місцем, де ти народився, жив, то чогось бракує. Можливо, щось інше знаходять ті, хто виїжджають і продовжують там писати, але це дуже рідкісний випадок. Я не уявляю собі, щоб у мене виникало бажання виїхати. От поїхати подивитися – так, це взагалі казка. Але повернутися. Можливо, навіть більше люблю повертатися. Це урівноважує.

Яку із закордонних поїздок Ви здійснили останнім часом?

От якраз повернулась із знаменитого Ляйпцизького книжкового ярмарку. Цього року Україна брала в ньому участь з літературним проектом - «Мама по скайпу». Ця книга видана українською і німецькою мовами. Серед оповідань у ній є і двох закарпатських авторів - моє і Сашка Гавроша. Ярмарок, до слова, пройшов під гаслом Leipzig liest die Ukraine (Ляйпциг читає Україну). І мені особливо сподобався підзаголовок до вступної статті ярмаркового буклету. Там йшлося про «Гудбай гомо совєтікус», тобто про абсолютно нову українську літературу. Приємно, що Німеччина бачить нас такими.

«Мама по скайпу»?

Так, це до теми втрати комунікації між мамами, які працюють за кордоном, і дітьми, які залишилися в Україні. Це соціальне сирітство – дуже животрепетна і болюча тема для українців, особливо для західних областей.

 

У Вас є улюблена казка?

Моя найперша і найулюбленіша казка – «Аліса». Це казка всіх часів, народів і мене дуже дивує, коли навіть деякі колеги кажуть, що не люблять, не розуміють чи не сприймають її. Не пам’ятаю, коли вперше прочитала, але відтоді вона зі мною завжди поруч. Це був якийсь несподіваний «удар під дихало», грубо кажучи. Я починала читати у 5 років (мама розповідала) і добре запам’ятала першу книжку, яку мама подарувала - українські народні казки, від «Солом’яного бичка» до «Бою на Калиновому мосту», «Котигорошка». І раптом… Аліса – абсолютно інша культура, філософія, інше парадоксальне світосприйняття, нічого логічного, все догори ногами, все на піввідчуттях, на додумуванні, на натякахя, аллюзіях. Але водночас там є одна велика домовленість автора з дитиною: я – дурачуся, а ти – зрозумій. І ще, що мене дуже вражає - там у Керрола є декілька шарів: для дітей, для старших дітей, для дорослих тощо. Це величезний шифр, у якому зашифровано стільки всього! Досі не розгадано усе, хоч і захищалися по ньому не одне покоління літературознавців і керролістів. Математичні навіть якісь глибини. Я маю цілу збірку перевидань «Аліси», з усякими розшифровками, тлумаченнями, поясненнями і кожен раз цю книгу можна перечитувати заново і знаходити зовсім нові кімнатки-схованки. Мовляв, о, а минулого разу я це і не помітила!

У чому для Вас полягає головний зміст «Аліси в країні чудес»?

У свободі. Свободі мислення. Ця книжка вчить дітей ламати оті умовності чи пута умовностей, якими суспільство стримує дитину і зв’язує. Тому що коли читаєш, думаєш – о, то і так можна! Принаймні мене це точно навчило свободи. Але це таке як зачесатися граблями - сказати тільки це про цю книжку. Не тільки свободи вчить, вона ще розвиває фантазію, уяву, дає простір мисленню. Таких речей дуже мало у світовій літературі для дітей.

Треба перечитати. Моя любов до дитячих книг зупинилася на Астрід Ліндгрен.

Я теж люблю Ліндгрен - за гумор і щемке розуміння дитячої психіки, розуміння самотності дитячої. Це у неї мабуть автобіографічне. Якщо Ліндгрен - велика дитина, то Керрол ніколи не був дитиною, він писав для дорослих. Якщо копнути, то «Аліса» - це доросла книга. Але так само як Робінзон перейшов у розряд дитячої літератури, на мою думку, так і Аліса стала дитячою, бо діти знайшли там щось для себе.

А Ви у такому разі - велика дитина чи таки доросла?

Я вже говорила на цю тему у котромусь інтерв’ю. До речі, я тому на них і йду, бо вголос з собою соромлюся говорити, а коли поговорю з інтерв’юером, то, відповідаючи на цікаві мені питання, хочеться говорити, міркувати і, таким чином, у розмові з вами формулюю відповіді сама для себе. Так от, вже копалася в собі на цю тему і дійшла висновку, що пишу як доросла людина для себе малої – тієї, якою я була. Я добре пам’ятаю, що мені подобалося і що мене нудило у книгах, які мені питання хотілося задати або що мені хотілося, щоб мені допомогли вирішити. Коли сідаю писати, то ловлю себе на тому, що стрибаю у себе оту маленьку і намагаюся (у всякому випадку намагаюся, не знаю, чи виходить) все-таки написати так, щоб тій мені було цікаво. І щоб то мені допомогло.

Все ж допомогли собі літературою? Відповіли на ті дитячі питання?

Як дорослій, на багато питань відповів уже досвід. Мені важливіше тепер інше – чи допоможу тим, що я роблю, іншим дітям. Чи допоможу відповісти на їхні питання. А таких багато. Наприклад, у книжках розповідаю, чому не треба боятися вночі бути самій. Собі самій я відповіла і порадила, як перебороти страх – кепкувати з нього. 


Якою бачите ідеальну книгу для дітей?

Такою, щоб дитина її читала. Розумієте, книг має бути багато різних, не схожих між собою, як діти не схожі один на одного. Я знала дитину, яка у 7 років нічого не читала, крім енциклопедій, художня література її не цікавила. Така і повинна бути книга – щоб дитину цікавила. Взагалі, це глибоке і широке питання, бо треба починати здалеку – з мови викладу. Є різні види книг, і у тому числі для різного віку: малят, підлітків, школярів, юнацька література. І для кожної вікової категорії треба писати по-іншому. Це ціла наука, якої вчать у літературних інститутах. Деякі вважають, що написати для дитини можна лівою ногою. Але насправді є багато жорстких правил, не буду зараз їх перераховувати. До прикладу, візьмем хоча б лексику для кожної групи, як і розміри самих творів. Синтаксис – також інший зовсім для найменших і для старших. Четверте - лексичний запас автора, для найменших він один, для старших – інший. Так само і для книговидання є ряд законів. На якому папері, яким кеглем, адже навіть розмір шрифту має значення - як на обкладинці, так і  всередині. У нас, на жаль, ці вимоги нерідко порушуються. Тоді як науково давно все розписано: які поля повинні бути у книжці, які мають бути малюнки.

Наприклад, дитина до 7 років не сприймає сіро-голубу гаму. Це раніше знали навіть журнали дитячі. Так, «Барвінок» мав проблему з художницею, яка малювала саме тільки у сіро-голубій гамі, довелося з нею навіть розлучитися. Є правила, які порушувати просто не можна. А далі – як не смішно чи зухвало це звучить, - щоб писати дітям все-таки талант потрібен. І цьому навчитися вже не можна. Або є, або його немає.

Вашу книгу тепер можна інтерактивно гортати на айпедах та інших ґаджетах. Чи задоволені Ви таким проектом?

А чого? Хай буде і таке. Мене найбільше приваблює у цій формі те, що зберігається вся фактура і «технологія» книги. Воно дійсно як книжка, навіть перегортаються сторінка, тобто це не просто накидані безсистемно картинки. Збережено форму книжки і це не відбиває охоти у дитини потім взяти до рук саму книгу на паперових носіях.

Яким є Ваше хобі? Колись Ви розповідали, що любите ловити рибу збирати мідії та рапанів.

Так, а ще - гриби збирати. Дуже люблю ловити рибу у Бердянську з човна. Коли приїжджаю туди, беру човна у друзів, вони вже не бояться мені його давати. Місцеві називають мене там «рибачка Соня». Був день, коли рибалки ніхто нічого не зловили, а я відро бичків вивезла з моря. Тоді вони сказали: «Ну ты достала уже!» (сміється, - авт.).

Рапанів і мідій збираю у Созополі, там є цілий мідійний пляж. І там дуже класно, я займаюся сноркінгом – одягаю маску і пливу собі, беру також мішечок і збираю туди мідії. Якось зі мною відпочивали і письменниця Леся Воронина з подругою, то я їх постачала морепродуктами. Маю гарні фото з мідіями і рапанами. Вже навчила їх збирати і свою подругу з Японії Юко.

Як відрізняється японська подруга від наших, слов’янок? І як Ви спілкуєтеся між собою?

Ми познайомилися у ‘78 році на міжнародному фестивалі болгаристики. Вона також перекладає з болгарської, нею і спілкуємося. Навіть в Ужгороді у мене була взимку. Це справді величезна різниця. Зовсім інший рівень спілкування – японці надзвичайно стримані. Оця відкритість наша у них заміняється скрупульозною ввічливістю. Ми, наприклад, ходили до Одарки Долгош на Різдво, то Юко випитала у мене, скільки там буде людей і кожному подарувала подарунок – японський сувенір. Це їхня суперввічливість. І кожному члену родини мого зятя подарувала, хоча бачила їх лише один раз, коли ми зустрічали її по приїзді.

Юко вподобала наше Різдво?

Так, дуже. Вона уважно вивчала страви, казала, що дещо у них також є, а дещо її дуже вразило. Наприклад, страва схожа на голубці є і в них, а от гриби найбільше вразили, бо в Японії вони зовсім не такі, як у нас. 

Вам цікава політика?

Ні. І не хочу навіть про це говорити. Хоч кажуть, якщо нею не займаєшся, вона тобою все одно займеться. Але мені за мій довгий вік набридло про це говорити. Не бачу смислу у тому. Не бачу жодного смислу.

Кому з історичних осіб Ви симпатизуєте?

Дуже багатьом, справді.

А з ким хотіли б зустрітися ось так, за кавою?

Напевно, це був би Керрол. Взагалі, мене більше цікавлять історичні особи саме творчого плану. Мені б навіть цікаво було з Дюма зустрітися, хоч він одіозна фігура. Дюма-батько, маю на увазі. Хоча це все умовності. Тому що письменник як особистість, як жива людина може бути далеко не таким цікавим, як його твори. А співпадає це так рідко... От Фелікс Кривін такий! Ми могли годинами говорити і це було так само цікаво, як у його книжках.

А що б хотіли спитати у Керрола?

Я б спитала, якби він міг, то чи продовжив би пригоди Аліси. Бо до сиквелів у мене складне відношення. І ще б його спитала… Ні, не питала б. Це дуже особисте, з його біографії. Є багато суперечливої інформації.

Кому з літературних героїв симпатизуєте, окрім Аліси?

Та всім героям, які тільки є у дитячі класиці. Чи можна не симпатизувати Робінзону? Хоча я його не дуже люблю, мені, наприклад, більш симпатичний робінзон Дочинця, який ще й працював над духовністю своєю, а не був зайнятий тільки виживанням. Але чотири століття різниці - це теж якийсь плюс, а, можливо, ми навіть стаємо дещо кращими у своїх життєвих потугах… Або це нам, письменникам, хочеться, щоб так було. Або як не симпатизувати Тому Сойєру?

Ваші книги мають такий же добрий гумор і цікавий пригодницький зміст, на мою думку, як і саме Том Сойєр.

Знаєте, коли я написала «Злочинців з паралельного світу», дами від педагогіки почали мене лаяти, що я там вживала вульгаризми і що взагалі такого «вчу дітей». А ще коли почала писати дражнилки, то це поважних дам ще більш розізлило, хоча я знаю таких «педагогів», які байдуже проходять повз дітей, що матюкаються. Натомість дражнилки, які є різновидом фольклору світового, їх ображали. І написала ці розгнівані дами в «Україні молодій» історію про те, як бабуся купила книжку Галини Малик своєму внукові. І от вона пише в газету, мовляв «діти читають і сміються, я така задоволена, піду, думаю, подивлюся, що їх там веселить, а там написано: «Не пісяйте кип’ятком, чуваки». Я питаю в жасі: «Діти, це автор таке написала?» А вони: «Та ні, бабусю, це кіт так говорить!».

Які ж у нас діти розумні! Діти розумніші, ніж дехто з дорослих. Бо якщо письменник буде брехати в книжці, дитина не буде читати його твори. І ніколи не повірить тому, що письменник написав. І якби мій безпритульний хамуватий кіт Рата, який був схожий на мера міста, висловлювався як випускник Гарварду, то ніхто б не повірив у цей твір. Звичайно, Хроня так не говорить, так говорять тільки негативні персонажі.

І взагалі дивує ханжество отих моїх критиків. Вони ж звиклися якось, що Геклберрі у 10 років курить люлечку і зовсім не парламентськими фразами говорить. Але це нікого не дратує, бо це канон. То чому зараз так реагують на засоби, якими автор створює правдиву книжку? Діти натомість це розуміють і я буду продовжувати у такому ж дусі, незважаючи ні на що.


Ви любите бешкетувати у творах, а у житті?

Люблю. І роблю це нерідко.

Ваш найбільш навіжений вчинок у житті?

Якщо розкажу, то… навіть не знаю. Вони дуже навіжені, я боюся про це говорити (сміється, - авт.). 

Одного разу ми з Лесею Ганжою, відомою київською журналісткою, були в Созополі і нам постійно псував настрій один дуже непривітний болгарин, у якого ми купували рибу. Він весь час бурчав. І от ми дізналися від місцевих його прізвисько (яким його дражнили у місті) і в останній день, коли йшли повз його крамничку з чемоданами на автобусну зупинку, на весь голос виспівували це слово. Його колеги від цієї «пісні» реготали, аж трималися за животи. Це ж бо ще й трохи вульгарне слово було.Отакі ми хуліганки. Ми йому просто відомстили, бо він нам щодня своїм невдоволеним бурчанням псував усю відпустку.

Яким є Ваш біологічний вік? Скільки Вам у душі? На скільки себе почуваєте?

Років на 30.

Чому саме 30?

Це, по-перше, найбільш продуктивний вік, коли ще не дуже старий, і вже щось бачив, знаєш, ще нічого не забув з того, що не хотілося б забути. Дитинство, я маю на увазі. Це основне, що тримає мене як дитячого письменника взагалі.

Що Ви не хотіли б забути у такому разі?

Я б не хотіла забути своїх помилок. Бо розумні вчаться на чужих, дурні - на своїх. Я їх робила чимало і хотіла б не забути, щоб не повторювати.

Можете озвучити їх?

Це житейські помилки. Наприклад, якби вернулася у юнацтво, то не їхала б вступати першого ж року після школи до Києва. Мріяла з класу другого, напевно, бути журналістом, тому і пробувала вступати. Хоча це теж був позитивний досвід…

Чому б не їхала?

Бо все-таки журналістика, то, видно, не моє було, хоча я завжди писала, дописувала. Але життя саме виводить тебе на те, що тобі потрібно.


Яким слід бути чоловікові, щоб викликати Вашу симпатію?

Я можу сказати, яким не бути: зарозумілим, красунчиком і дурнем.

Які риси цінуєте у жінках?

Оскільки у мене самої чоловічий характер, то, напевно, мені все-таки ближчі «чоловічі» риси жіночого характеру – зібраність, відповідальність (хоча це не завжди і чоловікам притаманно). Ці риси не роблять з жінки чоловіка, але роблять її менше… «бабою».

Який спогад з дитинства першим приходить на згадку?

Звичайно, весь Бердянськ. Як ми з двоюрідними сестрами і братом збиралися на море. А треба було йти через лимани. Ми брали з собою хліб і помідори, йшли на цілий день на Верхову і там весь день купалися, хоч зараз я б своїх дітей нізащо туди не пустила. Там глибоке море, але Бог нас милував. Це було таке щастя: весь день засмагати, їсти тільки хліб і помідори!.. Знаєте, які смачні тамтешні помідори? Вони вже посолені й ростуть, бо ростуть на лиманах. Бердянські помідори і Верхова – оце, напевно, таке світле віконечко. Коли мені треба заховатися, то я там. Там ще, пам’ятаю, росли криві дикі оливки, які майже не дають тіні. Так, це місце, куди до сих пір я можу втікати.

Від чого доводиться ховатися?

Від дурості людської в основному. Я не люблю дурнів. Дуже. А дурість все включає і заздрість, і підступ, і взагалі всі людські погані риси йдуть від дурості. Бо розумна людина розуміє, що нічого не можна добитися в житті отими негативними речами.

Який день свого життя Ви хотіли б повторити?

На щастя, таких днів багато. В основному, це, звичайно, дні кохання до чоловіків, які я б не відмовилася повторити. Особливо є декілька таких днів, коли ти пам’ятаєш все: як все пахло, як світило сонце, як ти себе відчував - чи ти був голодний тоді, чи ні, чи натер черевиками ногу, чи тебе щось боліло, як пахло листя, як коники сюрчали чи співали пташки. Отакі фото є у моїй свідомості і таких днів було багато. Це велике щастя, коли такі дні є. Страшно уявити, що є люди, у яких нема таких днів, які вони могли б витягати з теки пам’яті. Я їх можу у любий час переживати. От вам розповідаю і знову переживаю ці відчуття, бо можу абсолютно без жодних зусиль «стрибати» туди. Це, мабуть, здатність усіх звихнутих. Таких екстравертів, як я. Мабуть так і треба, бо інакше нам було б дуже важко.

Що Ви сказати б Богу при зустрічі?

Я б спитала: «Навіщо це все, Господи? Навіщо? Яка мета?»

Що ж Він хотів? Я дуже боюся, що Він розчарувався у тому, що зробив…

Якби Ви писали книгу про своє життя, як назвали б її?

Я ніколи цього не зроблю. Це марне запитання.

Чи є книга, на яку схоже Ваше життя?

Ні, на жоден твір. А тим більше на казку. Думаю, ні в кого життя на казку не схоже. Це все вигадки, не буває таких життів. Хіба - на страшну (усміхається, - авт.).

Чим найбільше відрізняється реальне життя від казки?

Напевно, тим стереотипом, що казка має закінчитися щасливо, а життя ніколи не закінчиться щасливо, бо я не вважаю смерть щастям. Бо це втрата світу. Втрата світу для тебе - оцього всього, а також втрата світу у твоїй особі. Тому, яке ж тут щастя? Будь-яка втрата - це погано. Крім втрати своїх недоліків.


Ви любите каву?

Дуже. Я без кави не живу. Я її можу пити у будь-яких кількостях, просто себе стримую, бо вона підвищує тиск. Але хорошу каву у хорошому товаристві випити завжди приємно.

 

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Едуард Варга

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щовівторка і четверга читайте нові розмови. Усього з кількох запитань, тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»


Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.