Ранкова кава із Сергієм Мошаком

Ранкова кава із Сергієм Мошаком

Обираючи депутатів, закарпатці все частіше переживають: чи не втратять достойних людей, відправляючи їх до Києва. Натомість Сергій Мошак довів власним прикладом: ані депутатство, ані робота, пов’язана із закордонними відрядженнями, справжнього закарпатця від його рідного краю не відірве. У рідній «глибинці» він буває не рідше, аніж у столицях, та ще й – із благодійними проектами й ініціативами, спрямованими на розвиток. Тому саме він сьогодні – гість «Ранкової кави» на Zaholovok.com.ua.

Туристичний бізнес, депутатство, політика – що з цього Вам найближче?

Туристичний бізнес – це моє хобі. Якщо сказати, що він багато користі приносить чи заробітку – це не так. Більшою мірою це задоволення.

А взагалі я економіст. У душі мені ближчий бізнес. Політиком став, коли вже потрібно було ставати на цей путь, змінювати ситуацію.

 

Ким відчуваєте себе більше: закарпатцем чи киянином?

Закарпатцем, безумовно. Тут навіть немає варіантів. Люблю край, де я народився.

Доля так склалася, що я багато працюю по цілому світу, багато часу – в дорозі. І коли мене питають, що більше люблю – кажу, що спокій. А спокій може бути лише у рідному Закарпатті. Тут рідна земля, яка обігріває, заряджає, дає натхнення на добрі діла, допомагає творити і створювати.

 

Не планували виїхати до країни, в якій життя було б комфортнішим, як і умови для бізнесу?

Я патріот своєї країни.

Мої діти навчаються за кордоном і я радий, що вони мають таку змогу. А для себе я вже вирішив, що моя держава – Україна. Можу деякий період перебувати у тій чи іншій країні, але завжди тягне додому. На жаль, тут вже нема батьків, але тим більше мене тягне саме сюди.

 


А в яку країну любите приїжджати?

Мені подобаються Сполучені Штати, дуже добре відчуваю себе в Угорщині, проводжу там немало часу.

Хоч народився у Перечинському районі, але вивчив угорську. Знайомі дивувалися - як «хлопець із українського села» може заговорити угорською. Однак для бізнесу потрібно знати кілька мов, і я її вивчив. Читати-писати важче, а розмовляю добре.

 

Що головне Ви хотіли б передати своїм дітям, чому навчити?

Найголовніше, щоб вони завжди залишалися людьми, були порядні. По життю досить важко йти, і я завжди, коли говорю з дітьми, кажу їм, що на життєвій дорозі буде багато тернів, зустрінуться і радість, і горе. Хочу їм лише одне побажати: щоб хоча б так змогли пройти свій життєвий шлях, як я. Щоб мали стільки ж сили волі.

Бо молодь зараз не зовсім так виховується, як виховували нас. Ми зростали у важчих умовах і тому більш загартовані.

Але у мене прекрасні діти, хочу подякувати за це перш за все своїй дружині, бо вона проводить з ними більше часу, ніж я. Перед нею треба преклонити голову за те, що виховала двох прекрасних дітей. Донька, слава Богу, вже працює, син навчається у хорошому коледжі, отримає гідну професію і, думаю, буде гідно йти життям, не соромити свого батька.

 

Ваші діти цікавляться політикою?

Донька вже на 95 % визначилася зі своєю професією. Бачить, чого хоче. А син лише зараз стає на цю дорогу, обирає. Водночас, вступивши ще тільки на перший курс, без моєї поради (тільки поставив мене до відома) взяв такий предмет, як political science. Наразі це його хобі, ще не знає, чи хоче займатися цим професійно, але дуже захоплений. Чітко знає політику США (там навчається), розуміє, що краще робить та чи інша політична сила, як краще жити: при тих чи при інших політичних лідерах. Тож, думаю, від батька трохи взяв, чесно кажучи: любить політику, як і я.

 

За що ви її любите?

Я пішов у політику лише заради того, щоб щось змінити. Але, на жаль, протягом «вчорашніх» 5 років у країні настільки різко змінювалися політичні течії, що впливати на ту чи іншу ситуацію у нас не було змоги. Надіюся, що якщо «завтра» прийдемо у новий парламент, там буде більше молодих політиків, людей мого віку, які дещо у житті побачили, мають життєвий досвід за плечима (по-простому скажу: збудували будинок, мають у домі, і у дворі), які хочуть зробити щось не лише для себе, а і для людей. Тоді у парламенті можна буде знайти однодумців, з яким зробимо країну кращою.

Я аналізую зовнішню політику. Внутрішню досить важко відкоригувати. А зовнішню, якщо буде декілька однодумців (осіб 10), то можна привести до такого стану, щоб стало краще жити самим громадянам України.

 

У такому разі, проросійська чи проєвропейська, на Вашу думку, вона повинна бути?

Безумовно, проєвропейська. Але водночас слід розуміти, що ми прожили 70 років у колишньому СРСР, тому повністю перекреслити російський вектор не зможемо ніколи. Там є ринок збуту, можливості для нашої економіки. Країна ж повинна розвиватися не лише у політичному руслі, а й економічно. Тому сказати, що бачимо себе лише у Європі, не можна.

У нас чудове географічне розташування. Ми стоїмо по центру, є воротами між Росією і Європою. Коли я працював у адміністрації президента Кучми, то при ньому фактор цих «воріт» дуже добре працював, не було суперечок ні з Європою, ні з Росією.

На жаль, після Помаранчевої революції ситуація змінилася, зокрема, у стосунках з Росією. Домовленості, укладені при Кучмі, перекреслили. Ми почали «зближатися» з Європою, а виявилися ще не готовими до цього.

Натомість правильно залишатися незалежною країною, брати приклад з Європи і не забувати про Росію – заради економіки.

Під час парламентських ігор у Росії я спілкувався з латвійськими депутатами. Вони спитали нас: «Ви дуже хочете в Європу? Хлопці, зважте все, перш ніж підете туди. Бо ми немало втратили і зараз взагалі на дотації».

Треба не лише зайти в ЄС, а бути в ньому незалежними. Незалежність повинна бути головним вектором нашої політики. Водночас, прагнути до європейських стандартів –  це безсумнівно.

 


Вам комфортно у Верховній Раді?

Чесно кажучи, бачу себе в іншому місці. Я маю надзвичайно багато енергії, а тут не можу її реалізувати у повній мірі. Запас мого потенціалу  – енергія, розумові і фізичні сили  – використані лише частково, мене вистачає на багато різних справ одночасно.

 

Чому Ви з Партією регіонів?

Я у фракції Партії регіонів, бо вона працює над потрібними країні справами, не має популістських лозунгів, як у «Нашої України» чи партії «Україна вперед» (Королевську взагалі не розумію). Тут є люди, які відбулися. З ними досить комфортно говорити. Коли залишаєшся один на один чи у трохи більшому колективі, то відчувається, що ці люди чітко розуміють завдання, говорять однією мовою. Саме регіонали започаткували багато реформ. Ще не можемо прийти до того, чого хочемо, але я впевнений, що у цій силі є особи, здатні зробити майбутнє України щасливим і зберегти її незалежною. Впевнений, що коли оновиться парламент, то однодумців там буде ще більше.

 

Якою слід бути жінці, щоб Вам сподобатися?

Такою, як моя дружина: гарною, розумною, ввічливою, оберігати домашнє вогнище, дбати про сім’ю. Це найбільш правильно.

 

Які риси характеру найбільше цінуєте у чоловіків?

Щоб не були зрадниками, це у першу чергу. Сказав – і дотримав слова. Це я найбільше поважаю. Зрада для мене – найбільше розчарування у житті.

Я багато спілкуюся з сучасною молоддю – 15-25 років. І мені здається, що вони, на жаль, поняття дружби просто не знають. Особливо бачу це в Україні. У Києві спілкуюся з дітьми своїх ровесників і бачу, що, скажемо так, «мажори» дивляться тільки на матеріальні блага, а не на дружбу. Людські якості не цінуються…

 


Із парламентських ігор, про які згадували, Ви привезли 2 кубки. Багато займаєтесь спортом?

Два мої улюблені види спорту – футбол і теніс (Сергій Мошак – віце-президент Федерації тенісу України, - ред.).

Теніс я полюбив з тих пір, коли почала грати моя донька. Це чудовий вид спорту, навіть коли людина стає трохи старшою, адже можна грати і до 120 років. Дуже добре рухаєшся, разом з тим нема травм. Виключно задоволення. А фізичне навантаження отримується таке, як потрібно.

Натомість футбол – це молоді роки. У моєму віці треба грати вже лише «без контакту».

 

Пригадайте розмову з людиною, яка найбільше Вас вразила чи запам’яталася.

Згадую колишнього шефа, вже, на жаль, покійного – Юрій Дагаєв. Коли ми летіли в одне з відряджень за кордон (він брав мене з собою, бо я знаю мови), то спілкувалися по дорозі на життєві теми. І він мені казав: «Бачиш, ми у цій країні можемо досягти всього, але з собою забрати нічого не зможемо. Треба так працювати, щоб не було соромно зустрітися з людьми. Щоб ніколи не довелося переходити на інший бік вулиці, побачивши знайомих. Бо якщо перейдеш, то матимеш даремно прожите життя».

Це були слова, які запам’яталися мені на усе життя. «Залишайся людиною, бо якщо ти сьогодні при посаді і починаєш дбати тільки за свої блага, то у майбутньому це може повернутися у не надто хороший бік», - казав наставник.

 

Якби Ви мали змогу зустрітися із будь-ким, хто коли-небудь жив на землі, хто б це був?

З Артуром із книги «Овод» Етель Ліліан Войнич. Цей герой мав надзвичайну силу волі. З такою сильною духом людиною я б із задоволенням зустрівся.

 


Як встигнути так само багато, як встигаєте Ви?

Порада одна: людина повинна вибрати, ким вона хоче бути, обрати свій шлях. Я це кажу своїм дітям і друзям. Спочатку знайдіть свій шлях, досягніть у житті, бізнесі чогось, щось створіть. А потім, якщо є такі досягнення, перейдіть на другий щабель – у політику чи на адміністративну роботу. Тільки коли ви ствердилися в чомусь одному, то можете перейти на наступну сходинку і поєднувати це.

 

Якби Ви мали змогу зустрітися з Богом, що сказали б насамперед?

Попросив би здоров’я для своєї сім’ї і для себе. Бог у нас один: у євреїв чи католиків. Я не бачив таку людину, яка б сказала, що вона бачила Бога. Є віра в Бога. Є він чи нема – ніхто сказати не може. Я, безумовно, ходжу до церкви, коли маю змогу, святкую всі релігійні свята. Колись мама покійна мені казала: не працюй, коли релігійне свято, не рубай дров, не коси. І я дотримуюся цього. Стараюся у такі дні працювати мінімально.

Все ж, вважаю, що варто вірити в Бога. При цьому кожна людина вірить у свого. І це її право.

 

Коли Ви востаннє косили?

Можу й сьогодні піти покосити. І молока надоїти.

Минулого року під час проводів вівчарів на полонину у Міжгір’ї мій колега Станіслав Аржевітін запропонував: мовляв, ти піаришся, а от чи зможеш вівцю подоїти. Ви знаєте, міжгірські хлопці всі веселі, тож він сказав вівчарям дати мені ту вівцю, яка вже не має молока. Коли ми двоє приступили до справи, закотили рукави я першим ділом погладив вівцю, бо виріс у селі і знаю, як поводитися із свійськими тваринами. Коли Станіслав побачив, що вівця одразу почала мені давати молоко, то був здивований і нагримав на вівчаря: «Може то мені ви підсунули вівцю без молока?!» (усміхається, - ред.)

Так що ні косити я не забув, ні доїти. Я цьому навчений з дитинства.

 


Що є Вашим хобі?

Цікавлюся історією. Люблю, коли маю змогу, подорожувати і дізнаватися, як складалася історія того чи іншого міста, країни; чому так сталося, що краще живуть в Європі, а не в Україні, шукати причини, знаходити відповіді. А потім - при найменшій змозі - реалізовувати це на батьківщині. Наприклад, у тому ж туристичному бізнесі. Побачив в Австрії, що таке правильна доріжка, правильний підйомник – і втілюю це у нас, на Закарпатті.

 

Ви багата людина. А що б хотіли отримати у подарунок?

Це для мене великий комплімент, не вважаю, що я багата людина. Скажу так: не багата, а самодостатня, слава Богу, зміг так попрацювати, щоб заробити на свій шматок хліба, не порушуючи жодних законів. Щоб моя сім’я мала все, що їм потрібно.

Якби у мене був ювілей чи інше свято, то найбільшим подарунком стала б радість на обличчях моїх друзів і близьких, які прийшли б мене вітати і поділитися теплом, доброю енергією, яку вони мають. Не в цінностях матеріальних суть. На щастя, мені їх Бог дав, а цінними є саме радісні очі твоїх близьких.

Сьогодні, на жаль, друзі з-за кордному нерідко питають: чому в очах українців – сум?

Тому нехай у них ніколи не буде горя, хай вони будуть задоволені життям, тоді і я буду щасливий. Це найбільший подарунок.

 


Ви любите каву?

О, такої смачної кави, як на Закарпатті, ніде нема. Ще є смачна кава в Італії. Але такої, як на Закарпатті, нема. Пам’ятаю, ще коли були гастрономи на Возз’єднання, Корятовича, де каву наливали у 200-грамовий гранчак. Це була найбільш справжня кава. «Нам з першої заварки, будь ласка», - казали ми продавчині. І такого смаку кави ніде нема.

У мене багато друзів працюють у виконавчій владі, на керівних посадах. Так от коли приходжу до них, то усі секретарі знають, що раз прийшов я, то треба варити каву «по-закарпатськи». Справжню. У Києві ходить таке «повір’я», що кава по-закарпатськи – це з краплиною закарпатського коньяку.

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб


P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»

Loading...
Зображення користувача Гість.

Я патріот своєї країни.

Мої діти навчаються за кордоном

офыгенно

кто ему суфлировал Рыжова-Чубирко

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...