Ранкова кава із Сергієм Князєвим

Ранкова кава із Сергієм Князєвим

Закарпаття підірвало мукачівськими подіями інформаційний простір України і своїми фінансовими війнами «прирівнялося» на рівні кадрової політики до війни на Сході – губернатора нам перевели з Луганська, головного міліціонера – з Донецька.Zaholovok.com.ua, вже традиційно, запрошує на каву. Полковник Сергій Князєв, до слова, лише, тут, на Закарпатті, і розпочав пити цей наш улюблений напій. 

Що Ви знали про Закарпаття до того, як були призначені сюди начальником УМВС?

Туристична мекка України. З дуже добрими людьми. Життя яких набагато «повільніше», ніж людей у Києві чи на Сході. А про міліцію Закарпаття знав на рівні керівника кримінальної міліції, як знаю про кожний регіон. Щось знаю добре, щось у загальному.

Побачене співпадає з тим, як Ви уявляли собі Захід України?

Мені стало трохи ніяково чи навіть соромно, що раніше не звертав більше уваги на Закарпаття.

А міліція – має такі самі болючі проблеми, як і вся міліція України. Питання у тім, що кожен регіон сам різними шляхами намагається їх побороти. Комусь щось вдалося більше, іншим - менше.

Що краще вдалося закарпатським колегам?

От наприклад, закарпатський карний розшук затримав злочинців-гастролерів минулого тижня. Одна фраза злодія для мене дуже знакова.  Так, під час затримання у Нижніх Воротах при обшуку в машині були знайдені абсолютно всі викрадені в магазині мобільного зв’язку речі – всі телефони, планшети. І злочинець мені сказав: «Начальник, я очень удивился, почему милиционеры вписали все изьятые деньги и вещи. Все, до копейки». Для мене це справді дуже знаково, оскільки на рівні рядових працівників, молодих офіцерів ніхто «не позарився» взяти собі щось із знайденого, при тому, що ті планшети і мобілки, які були викрадені, набагато дорожчі, ніж їх особисті.

Це один з тих позитивів, який дає загальну картину, показуючи, що молоді працівники «не прогнили». І мабуть це залежить від сімейного виховання у першу чергу: «не твоє – не чіпай». Не хочу сказати, що в інших регіонах по-іншому. Але у своїй тривалій практиці такого давно не пам’ятаю.

А Вас самого суворо виховували батьки?

У мене мама із Західної України, тато - росіянин. Це такий симбіоз виховання, мабуть. З боку батька – більш жорсткого. У його розумінні «мужчина должен сам». І в цьому слові «сам» все сказано – сам заробляти, сам утримувати свою сім’ю, сам здобувати все. А мама більше прививала християнську мораль, показала і розказала мені, що таке церква.

Для Вас УМВС у Закарпатській області - це підвищення чи «пауза» у кар’єрі?

У столичній області  я пропрацював увесь час до війни, все життя. Це дало особливе нашарування у моїй кар’єрі, я думаю, що навчився розмовляти не тільки з «простими» людьми, а й з, наприклад, багатіями. Через це я не боюся «громких имен». І це дало мені можливість спілкуватися рівно з усіма однаковою людською мовою.

До речі, столиця у першу чергу не любить у приватних бесідах лицемірства. І я це засвоїв.

Посада начальника УМВС – це завжди підвищення. У системі міліції, як колись учили мене, є 3 керівники – начальник райвідділу, начальник обласного УМВС і міністр. Це не применшує важливості інших керівників, але саме ці три приймають рішення про особовий склад і вся провина у разі чого покладається на них у кінцевому рахунку.

І не важливо, що зараз я в області, де 13 районів і особового складу в рази менше, ніж у тих підрозділах, де я працював раніше. Може це і добре, бо у такому колективі є більше шансів виправити помилки.

А такими «гучними іменами» тут на Вас уже пробували справляти враження?

Мені ніхто не телефонує і не втручається у хід справ, якщо ви про це. Мабуть, я ще не дуже тривалий час тут. За минулий місяць і гучних справ не було, хіба побутові пригоди та крадіжки. Маємо тільки одне вбивство.

Після Донецька тут, на Закарпатті, маєте більше часу для релаксу чи поринули у місцеві справи без відпочинку?

Якби я зразу пішов в релакс, то мене неправильно сприйняли б. Я повинен зрозуміти, що тут із злочинністю, який рівень, яке життя. Треба добре вникнути в роботу. А міністр часу на це дав обмежену кількість. Термін на «входження в посаду» майже сплив, якщо враховувати нинішню дату. Тому з роботи йду близько 23-ї години. 

Наш новий-старий губернатор колись, буквально кажучи, сидів у Вашому кріслі. А Ви бажали б чиновницької кар’єри?

Я – міліціонер. У державі йде війна. І тому з міліціонера звичайного я перетворився у міліціонера нового – «військового». Думати про якусь майбутню кар’єру – тільки хіба що після війни. І мабуть не в політиці.

А в якій сфері це могло б бути?

Я захистив кандидатську дисертацію, маю науковий ступінь, але поки не бачу себе науковцем. За темпераментом стати викладачем мені буде складно. Мені потрібне щось інше – когось розшукувати, розробляти план, доганяти, перемагати. Я ще не старий у душі.

Оперативний працівник завжди має специфічний адреналін. Він не звичайний, це не адреналін страху. Це розуміння, що ти переміг когось, «передумав». Догадався, хто він. А щоб знайти злочинця, треба зрозуміти його хід думок. При тому, не знаючи, хто це. Якщо зрозумів - от тоді ти його переміг.

Але після того, як почалася війна, я багато що переосмислив, у тому числі про вагу своєї роботи. Після того, як ми затримали терористів, що везли вибухівку у Харків, плануючи терористичний акт, я доповів своєму керівнику - заступнику міністра, котрий відповідає за кримінальну роботу – півшостої ранку написав йому смс: «Становится очень приятно, когда спасаешь чьи-то жизни. А раньше я просто радовался, что раскрыл какое-либо преступление. И не важно, что напишут». Про нас же ж не пишуть, повідомляють просто про розкриття злочину. А це для мене щось нове – не просто перемога над злочинцем, а відчуття радості за  врятовані життя. Суть цієї смс в тому, що я переосмислив своє життя в міліції. Раніше я отримував задоволення, що переміг бандита. Зараз йдеться про набагато важливіші речі.  

Яка ситуація була найбільш небезпечною у Вашому житті?

Це неправильне питання. Будь-яка людина, яка потрапляє на війну, насправді не розуміє, де буде більш безпечно, де менше. Може і в мирному полі, де цвітуть ромашки, бути в 10 разів страшніше, ніж на передовій. Бо смерть – вона не прогнозована. Можна спробувати хіба що – і це задача командирів – огородити своїх підлеглих від смерті, але ці спроби не завжди залежать від наших бажань. Не вважаю, що був більше когось чи менше в небезпеці, але я був на території Донецької області – а там небезпечно всюди.

І навіть слово «був» – не правильно тут вживати. Це туристи зараз приїжджають туди – роблять селфі біля назв населених пунктів, які звучать у пресі, та й від’їжджають звідти, красиво екіпіровані, одягнені за останнім словом спецназу. А простий звичайний солдат з лопатою і 2 гранатами не може собі дозволити приїхати до таблички, сфотографуватися і поїхати. Він робить свою тяжку роботу непомітно – будує, стріляє, переживає артобстріл. І якщо не вб’є він, то вб’ють його.

Сучасна війна рідко має контактний бій. Не завжди бачиш противника в прицілі твого автомату. Тим більше, що ми виконували у більшості міліцейські функції – возили дітей, годували людей у підвалах будинків, розбирали завали, збирали трупи. Ставили собі питання: «Як їх вивезти?», навіть – «як скласти?», щоб допомогти судовим медикам ідентифікувати загиблих. Де взяти цей КРАЗ чи КАМАЗ, щоб вивезти чи живих, чи останки мертвих. І цю роботу ніхто замість нас не буде робити.

Як справлялися з емоціями, коли йшлося про ці гори завалів і трупів під ними?..

Гора трупів? Це одне... А от коли маленька дитина 2-3 років чи 5, чи 7… Коли дитина плаче, хоче їсти і вже 2 тижні не бачила сонце, чи отримала поранення і треба забезпечити можливість передати його волонтерам чи медикам… До речі, це в рази безстрашніші люди, я вражений їх мужністю. Часто з усіх сил стримуєш емоції, передаси поранених медицині і думаєш: «Слава Богу!». А їм же ж далі треба лікувати, оперувати, складати. Що таке фронтова лікарня? Це стогони, кров, там навіть діти не плачуть, бо розуміють, що ніхто їх не пожаліє. А що таке опорний пункт, в якому наші солдати? У них тільки один вихід – на той світ чи через 5 діб помінятися. А щоб помінятися, він має вбити того, хто перед ним. Інакше той вб’є тебе.

Взагалі як можна пояснити війну? Я не знаю. Війна – це боягузтво, непоодиноке. І не завжди правильні команди даються. Але їх все одно треба виконувати, зціпивши зуби. Бо це тобі здається, що вони неправильні, але ти маєш зробити, а потім вже роздумовувати, правильно це чи ні.

А буває і так: даєш команду, люди поїхали виконувати її, а ти сидиш на місці у теплому кабінеті і місця собі не знаходиш, тоді не витримуєш, зриваєшся і їдеш до них, при цьому порушуєш мільйон інструкцій і наказів, придуманих у мирний час.

І дієш за принципом «дій як я» – спочатку сам, за тобою – підлеглі. І у тебе з’являється міцність духу, тоді тобі не страшно нічого, бо ззаду тебе йдуть люди, йдуть з тобою і навіть обганяють тебе і прикривають своїм тілом. Пішов першим, а прийшов вже десятим, бо 9 тебе обігнали, вони тебе стали поважати за те, що першим пішов.

От така війна. І донецька міліція у ній бере участь не 30 днів, і не 60. А весь час, з першого дня. Війна у них почалася ще зимою минулого року, коли після подій на Майдані їх почали палити, різати, зраджувати. Багато хто заплутався. А значна частина міліціонерів стали зрадниками, бо командири пасивно себе вели і на питання «що робити?» інколи особистому складу нікому було й відповісти, командири просто не знали, що сказати. І так вони повернулися у своїх будинки, а там їх вже ждали, дали автомати у в руки і сказали «йди вбий укропа». Багато міліцейських сімей на Сході мають жахливу трагедію: дружина залишилася на боці українців, а чоловік – на іншому боці. Вона – українка, патріотка, а він – сепаратист і вбиває. Ми навіть дітей допомагали з таких сімей забирати - своїх, міліцейських…

У Вашій сім’ї однакові погляди на ситуацію в Україні?

Нас з колишньою дружиною поєднують спільні зобов’язання щодо виховання дітей. Маємо троє дітей і внучку.

Дітей не брали на Закарпаття?

Вони живуть у Києві, зараз веду перемовини з їх мамою, щоб відпустила до мене середнього сина, вже знайшов для нього школу в Ужгороді.

Сини підуть Вашим слідом?

Мій старший син – міліціонер, курсант академії останнього курсу. Я, мабуть, поганий тато. Зі слів дружини, виховую чужих, своїх не бачу. До війни я був «воскресный папа», як у тому фільмі, а тепер – «дистанційний».

Як Ви сприйняли рішення сина стати правоохоронцем?

Вони з мамою мене поставили перед фактом. І подзвонив ректор академії – поздоровив, що син вступив, успішно здав іспити.

Що можете побажати синові, щоб став гідним міліціонером?

Щоб бути успішним у своїй професії, треба мати найголовніше – любити свою роботу. Якщо не любиш – не мішай, піди. Краще кинь і піди, це не твоє. Бо міліціонер - це жива істота, не людина у футлярі, а той, хто має допомагати людям, вміти з ними розмовляти, а не дивитися зверхньо на чужі проблеми. Люди звертаються в міліцію не спроста, а коли вже боляче, коли хочеться кричати «караул, допоможіть!». І якщо зустрічають тупу бездушну байдужість, то це, звичайно, і провокує ті «нелицеприятные словосочетания», які про нас кажуть. І при цьому все одно дзвонять 102. Тому що так і повинно бути. І міліція зміниться тоді, коли байдужих і бездушних буде пропорційно менше, ніж тих, хто вислухає. По суті громадяни розуміють, що міліція не може зразу їм допомогти, але їм треба комусь це висловити, вилити, як лікарю. Така проблема є і в Європі, і в Америці. Але там інша система підходу поліцейських до людей. І якщо там є нерозкрита справа, то громадянин отримує страховку і вже не ходить в поліцію. Думаю, колись це буде і в нас.

«Поліція» пішла в області «на ура». А як з репутацією міліції?

Якби ми дали анонс, що створюємо нову міліцію і запропонували ті самі умови, не думаю, що кількість бажаючих була б інша. Бо ми б анонсували нову суть. Але анонсувати легко, а втримати цей кредит довіри – ось те завдання, яке ставить переді мною керівництво МВС. Нема ні одного регіону в Україні, де заяв було б мало, але це лише перший крок. І він дуже маленький. А як втримати цю довіру людей? Як змінити систему? Люди повинні зрозуміти, що в один ден нічого не міняється.

Закарпатську міліцію я у наказовому порядку змушую спілкуватися з журналістами. Не піаритися, а відповідати на питання, не ховатися. Не бути страусом. Це один з перших кроків реформування міліції у майбутню поліцію. Ми, до речі, попросили журналістів (навіть не міліціонерів), провести соцопитування. Спочатку в інтернеті, але вийдемо і на вулиці. Прості питання – довіряєте чи ні? І чому? Зафіксуємо результат і через деякий час спитаємо знову, що змінилося? Якщо нічого, значить ми неправильно поставили задачу. І останнє – один в полі не воїн. Який би не був начальник, треба правильно доводити свої задачі до підлеглих і вимагати виконання.

Російський боксер – Ваш родич чи однофамілець?

Я багато бачив Князєвих, не тільки в Росії, а й в Україні. Та наша сім’я маленька: мама, тато, я і сестра. А всі інші – вже «похідні» від мене – мої діти, дружина.

У школі Вас називали «князь» чи було щось інше?

Ні. У школі я був «шебуршний», з класу в клас переводили, бо я був «недисциплінований».

А потім цей недисциплінований школяр став міліціонером?

Багато хто здивувався.

Як називають Вас у кримінальних колах?

Запитайте у кримінальних кіл. Думаю, вони залюбки вам розкажуть.

Сказав Петро Порошенко, представляючи нового головного міліціонера, що пострілами Вас не налякати, бо Ви все життя в органах. А що Вас лякає, можна спитати?

Нема людей, які нічого не бояться. Бо тоді це бездушні машини.

То що лякає Вас?

Залишимо це без відповіді.

До речі, про «все життя в органах», чому саме міліція?

Я прийшов додому - демобілізувався з війни на Закавказзі. І що може робити людина, яка вже бачила горе, у мирному місті? Він йде рятувати людей, захищати, шукати справедливість. Тому і пішов – я шукав справедливість.

У Вас багато ворогів?

Нехай рахують самі.

А друзів?

Багато друзів не буває.

Ваш міністр є у Фейсбуку, чому нема Вас?

Буду. На війні не до цього було.

Якби Ви мали змогу зустрітися із будь-ким із історичних осіб, хто б це був?

Це завуальоване питання «Хто ваш кумир?». Я не думав про це ніколи. Мабуть, це крайні протилежності були б, так відповім.

Можете назвати три речі про себе, які б допомогли закарпатцям краще розуміти, хто зараз у нас є головним міліціонером?

Тільки час дасть можливість зрозуміти. Тим більше, це не найбільш яскрава фігура в Закарпатській області

Не скажіть. А закарпатська кава Вам смакує?

Приїхавши сюди, я її вперше спробував. Не пив іншої кави, тому нема з чим порівнювати. Але зараз одну чашечку в день п’ю завжди. Щоб не відрізнятися (усміхається, - авт.).

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики "Ранкова кава":


Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...