Ранкова кава із Наталею Мовчан

Ранкова кава із Наталею Мовчан

На шляху до власного щасливого материнства чи батьківства завжди зустрічаються цінні «провідники». У когось це одна розмова (чи навіть просто приклад), іншим щастить більше і їхню «Подорож до народження» супроводжує фахівець однойменного авторського проекту Наталії Мовчан. Зазвичай вона працює у Києві, але нам пощастило поспілкуватися і в Ужгороді. Наталія практикуючий перинатальний психолог, працює не тільки з вагітними, а й допомагає налагоджувати грудне вигодовування.

«Обійняти подушку, як дитина» попросив Вас фотограф. А Ви часто почуваєте себе маленькою дитиною в душі?

Так, ще й досі інколи маю таке відчуття. Мене на днях спитали, який вік сама відчуваю, то я так і не змогла відповісти. Якщо проводиш лекцію, де сидять багато мам, то треба бути в образі «бабусі, яка все знає», вчасно зітхає і т.п. З дитиною і сама відчуваєш себе більш дитячою. У школі в розмові з вчителями важливо не забувати про свою дорослу позицію, а з деякими клієнтами-татами треба бути «професором з університету», до якого «не підкопаєшся». Тому вік – то така штука нестабільна. Але це й на радість. Бо хто обирає тільки один вік і постійно в ньому перебуває, тому не весело й важко.

В Ужгороді Ви вже не вперше?

Так, я дуже люблю Ольгу Карабиньош і її центр розвитку сім’ї «Калейдоскоп». Років 6 чи 7 як ми спілкуємось та обмінюємось досвідом, приїжджаємо до них зі своїми програмами, вони до нас. Цього разу я привезла сина у табір, що в Стужиці. На ці вихідні ми якраз до них їздили. У вас такий край!.. Хто не був, той багато втратив! А у Стужиці стільки величі й краси! Я відчувала себе на межі трьох світів - мій телефон висвітлював то словацький роумінг, то польський (усміхається, - авт.).

Синові сподобався табір на Закарпатті?

Так, і сама ідея дуже правильна. Керівник табору - психолог, дуже цікава задумка програми, підтримка дітей, різноманітний досвід, навіть мнс-ники до них приїжджали, навчання й змагання проводили. Діти постійно рухаються, ходять у похід, розпалюють вечірні вогнища, в холоднючу  річку стрибають… Вода така студена, що я тільки ноги замочила, а вони плескаються задоволено!

Як поглядом гостя виглядають закарпатські мами, батьки, дітки? Маємо якісь відмінності від столиці, інших регіонів чи все всюди однаково?

Я не побачила відмінностей, які б сильно різнили. До речі, дуже пораділа з того, що багато мам сидять на набережній, у центрі і годують груддю своїх малюків відкрито. На Хрещатику, принаймні, я такого не бачила. Та на Хрещатик мами з малючками майже і не ходять відпочивати, шукають здебільшого парки, галявини.

А побачене в Ужгороді – для мене це про те, що тут є, так би мовити, негласний дозвіл на грудне вигодовування. Місто позитивно сприймає цю найважливішу дитячу потребу.

Приємно, що так виглядає. Втім, питання викликало чимало дискусій, а окремі люди в соцмережах і далі пробують «присоромити» мам та закликають «прикритися»… Фахівець пологового будинку недавно цитувала подругу із «прекрасною ідеєю» створити «кабінки» для мам у місті, де могли б погодувати дітей…

Такі ідеї я чула і в столиці. Подібна кабінка – це можливість запрошувати цільову аудиторію до рекламних постерів на стінах. Аргументи, що це мамі зручно, що нема де переодягнути дитину, помити руки чи попу, погодувати спокійно – вони, мабуть, лунають від тих, хто не має дітей. Бо мама завжди знає, яку пелюшку взяти, щоб підкласти під дитину і будь-де переодягнути. Якби мамам всього світу потрібні були кабінки, вони вже б собі їх влаштували.

А про «Коли годуєш – прикрийся» є такий класний фотопроект, де діти спокійно їдять, а мами накриті «пелюшками» (усміхається, - авт.).

Чому саме перинатальна психологія зацікавила Вас особисто?

Я почала з власної вагітності – прийшла у школу батьківства і залишилася там працювати. І досі вчуся, бо це така професія (чим вона мабуть і приваблює), де треба постійно вдосконалюватися. Зараз у мене великий інтерес до теми запліднення і терапії безпліддя. Це дуже глибинна тема. Є і медичної сторони багато (психологи кажуть - все в голові, медики - все в тілі), та я точно знаю, що психологія тут доречна, бо маємо вже багато «результатів» роботи. До речі, Ольга Карабиньош закінчила мій авторський курс з психологічного супроводу безпліддя й підготовки до народження дитини та розпочала активно реалізовувати психологічну допомогу родинам тут, на Закарпатті.

Ваш авторський проект має назву «Подорож до народження». Чому саме таку?

Я знаю, що шлях до материнства у кожного свій і всі вони різні. Як у будь-якої подорожі є моменти, коли хтось до неї запрошує, або сама жінка вирішує куди їхати, що з собою брати, до чого готуватися, які перепони можуть зустрітися, хто допоможе їх здолати, хто заважає… «Подорож до народження» - це метафора, яка спала мені колись на думку і я досі її використовую. Скільки б не було дітей – 2, 3, 4 – то все різні історії. Є такі жінки, які говорять 3-4 дитини - то занадто. І я дуже вдячна тим, хто вирішує, що треба народжувати і 3, і 4, і 5. Такі чудові правильні мами! Я пишаюсь моїми подругами, які мають велику родину!

З якими проблемами звертаються до Вас найчастіше? Що зараз турбує молодих батьків, якщо можна виокремити «найпопулярніші» запити?

Так, є і певні тенденції. Наприклад, це тема самостійності дітей. Чомусь батьки дуже боляче сприймають неможливість навчити дитину бути самостійною. Раніше майже не було таких запитань. Потім – дитяча агресія. Це навіть інколи дивує моїх колег, бо мами насправді мусять знати, що дитяча агресивність – накопичена. Від природи діти не бувають «злісними порушувачами» порядку. А коли починають бути агресивними, то це певною мірою знак, що мама не звертає потрібної уваги чи їй не вистачає часу звернути увагу на те, що дитина у чомусь напружена. Половина лекцій з виховання – про те, що жінки мусять усвідомлювати: коли мама перебуває у напруженні, то дитина відчуває небезпеку! Щоб якось відволікти маму, переключити фокус уваги, діти провокують мам на вияви агресивності, коли вона внутрішньо починає «виходити з берегів».

Ще питають про нічний сон. Всім чомусь хочеться, щоб дитина вкладалась спати о 9-ій і прокинулася о 8-ій. А діти сплять «хвилями», і їм потрібно бачити маму поруч, інколи хоча б ручкою торкатися.

Це просто злочин стверджувати, що дитина має бути зачинена у темряві в окремій кімнаті і мовчки до ранку там лежати. Але це цікава тема, бо вона про очікування. Бабуся або «спеціаліст» говорять: «Поклади у ліжечко і вийди з кімнати». Але чия це дитина? До кого вона прийшла у родину? Чому її треба закривати у темряві і залишати на самоті?

Коли говорять, що хочуть дитину, а потім починають від неї відділятися – це для мене просто неосяжне, я не можу це зрозуміти ніяк...

Чому родичі чи знайомі часто дають такі поради?

Бо жінка за своєю природою має захищати всіх через турботу. По-друге, це така форма «захисту» власних промахів. Коли хтось зробив помилку у вихованні своєї дитини, а потім бачить, що ще сто людей роблять так само, то самоутверджуються у думці, що не треба нічого змінювати і вирішувати проблему, яку самі створили у минулому. Тому і діляться рекомендаціями, які є нерідко навіть несумісними з життям. Це як в арт-терапії чи коучингу є таке поняття «догнать і причинить счастье». Це саме та історія, поради з присмаком «хіба хочеш? – Мусиш!»

Багато людей готові навіть вкладати кошти у брошурки, плакатики для мам, а починаєш читати це все і думаєш: скільки часу і грошей вгатили, а стільки помилок назбирали. У нас при навчанні консультантів з грудного вигодовування є навіть така форма завдань – пошук помилкових порад у мережі. Якщо знаходимо некоректні публікації, то звертаємося до хазяїв площадки і просимо виправити відверту дурницю. Бо з неї народжуються шкідливі для батьків і дітей міфи.

Можете назвати кілька з них?

Наприклад, вік відлучення від груді. Чомусь всі себе вважають професорами у цій темі. Пишуть: обов’язково відлучити до такого-то віку. Ніхто нікому нічого не винен і кожна мама з дитиною самі собі вирішують. Дитячі психологи давно і однозначно доводять: немає об’єктивних доказів, що довготривале годування груддю шкідливе! Немає ніякої біди в тому, щоб діти годувалися кілька років. І взагалі, це власна справа мами і дитини.

У жодній країні світу немає такої цифри, як вік відлучення. Доктор Фрейд свого часу написав, що після року починається  інша стадія розвитку, потрібно замінювати ГВ на щось інше, але протягом часу немає можливості підтвердити чи спростувати цю думку за неможливістю проведення чистого пролонгованого експерименту. Та й що доводити? Що чужа для дитини людина краще за маму знає її потреби й може визначити «табличну норму» любові, турботи й задоволення потреб?!

Мені радісно, що на роботах нашого вченого Вигодського вчені з Данії створили окремий напрям у психології - Бодинаміка. Вони розкрили різні етапи розвитку дитини. За різними стадіями формування характеру, за різними сходинками зростання стоять різні вікові потреби дитини. Існування, розуміння власних потреб, автономія, воля, любов та сексуальність, власна думка… Наприклад, стривоженість щодо «не правильного формування сексуальності» чи її ранній прояв у результаті довготривалого годування, зникає, коли знаєш, що до 6-7 років тему розвитку сексуальності взагалі немає сенсу піднімати. І які це мають бути думки в голові дорослої людини, яка у трирічній дитині поряд із рідною мамою шукає сексуальності, замість побачити інше: безпеку, впевненість  і довіру.

Вважається, що ГВ - це тільки фізіологічний процес. А насправді це психологічний процес формування довіри до життя, до мами, до себе, це момент певного захисту. Того, що люди шукають протягом всього життя, а воно поряд із молоком матері і повинно б бути у кожної дитини.  

Ви згадували про занепокоєння дитячою агресією. Чому існує ця тенденція? З чим вона пов’язана?

Тому що мами почали цього більше боятися. Тема була завжди, а зараз просто дуже багато страху взагалі навкруги.

Через ситуацію в країні?

Так. У дорослих починається багато страхів і те, чого мама сама боїться, починає шукати у своєї дитини. А дитина своїм станом транслює те, що мама «накопичує» в собі й не усвідомлює.

Які шляхи вирішення, що рекомендуєте?

Перший момент – подивитися, на що саме дитина проявляє агресію. Після яких моментів починається «хуліганська» поведінка. Наприклад, це може бути результат занадто активного інтелектуального розвитку, коли перенапружуються певні частини мозку, дитина не встигає відновлюватися емоційно, що викликає сплеск, перезбудження нервової системи. Тут – просто взяти на ручки, погладити по спинці, сказати, що мама поряд, нагадати, що дитина у безпеці, сказати: «Я тебе люблю».

Дуже важлива фраза для мам, яку просто необхідно говорити дитині: «Мені не подобається твій вчинок, але я тебе люблю!». Це найголовніше, про що мами мають знати, а не казати: «Ти поганий хлопчик». Краще так: «Мені дуже не подобається те, що ти зробив, я ладна наказати за це, але я тебе люблю!». Тобто не подобається саме вчинок, а ти сам мені подобаєшся.

А як радите поводитися, коли дитина б’ється? 

Якщо дитина дозволяє собі бити маму, то мама, «даючи відсіч», вчить тому, що не потрібно чекати, поки тебе б’ють. На майбутнє це дозвіл на самозахист.

То Ви проти теорії, яка твердить, що не можна відповідати на насильство насильством? Що краще, наприклад, ігнорувати маленького забіяку, залишити його в кімнаті і «ображено» вийти до іншої?

Знову ж таки, на майбутнє це може спроектуватися зовсім не в позитиві. Мама втікає – «я буду втікати, коли мене будуть ображати». Другий висновок – «мама хоча й доросла, але не може захиститися від мене маленького. Що зі мною трапиться, коли хтось сильний прийде і буде ображати і мене, і маму?» Це такий довгий ланцюжок причина-наслідок. А щодо ігнору – «мама не хоче зі мною мати справ, вона слабка психологічно, я сильніший за маму», або «я для неї не важливий, вона залишає мене одного=у можливій небезпеці»…

Діти «не замішані» на злісних вчинках, вони вчаться життю через реакцію мами на ту чи іншу поведінку. Чомусь діти тата не б’ють і мало хто звертає на це увагу... Бо тато зразу дає відсіч: поглядом, словом, дією. Це не відповідь у сенсі «вдарити».

Не слід ігнорувати дитячі замахування та коли когось б’є. Треба сказати: «Мені боляче, я забороняю тобі мене бити». Це, звичайно, не допоможе (якщо пропустили найпершу спробу, не зупинили вчасно словами), але ми цей крок обов’язково робимо.

Другий крок – зупинити руку, яка б’є, наносить удар. Якщо зробити це вчасно, то дитина не буде робити 3 чи 4 спробу, а також «отримає дозвіл» (через приклад мами) захищати себе, не буде давати можливості бити себе на дитячому майданчику.

Третій крок (якщо вже так сталось, що перших двох замало) – дати відсіч. Зі словами: «Я тебе дуже люблю, але я не дозволяю тобі бити мене». Мама забороняє бити себе, і показує приклад самозахисту. Хоча, звичайно, в ідеалі це має робити тато: «Це твоя мама, поважай її, я не дозволяю бити маму».

Одна з мам, з якими я поділилася своїми планами про зустріч з Вами, запитала, наскільки визначальним є вплив на дитину стан мами під час вагітності. Якщо, наприклад, були сильні стреси, то чи перекриє їх ставлення до дитинки вже після її появи?

Залежить від того, як мама сама поставилась до тих стресів, як з них вийшла і чи пов’язані вони з прямою небезпекою для внутрішньоутробного розвитку, чи були думки зробити аборт. Будь-який стрес для мами під час вагітності має можливість «реабілітуватися» після народження – тримати дитину на руках, годувати груддю, не залишати у темній кімнаті на самоті, пояснювати, що відбувається, починаючи саме з фрази «я відчуваю...» тощо. Варто розуміти, що будь-який емоційний фон під час вагітності – це «школа емоцій» для дитини. І цього не потрібно боятися. Чим більш неспокійною була вагітність, тим більше у дитини було можливості стикатися з різним гормональним фоном. Тобто дитина навчилася реагувати на, наприклад, підвищений рівень адреналіну в крові.  

Мама передає дитині не тільки стрес, але й досвід того, як з ним справитися. Це просто нероздільні речі.

Звичайно, що штучно таке «навчання» не потрібно влаштовувати!

Ще одна мама розповіла, що зустріла твердження про те, ніби передлежання – це «крик дитини». Чи підтверджується подібне Вашим досвідом і особистими міркуваннями? 

Знаєте, якщо дуже хочеться поставити психологічні діагнози, то треба насамперед розібратися із психологом – що відбувалося, який це вплив мало на маму, а потім і на дитину. У нас є багато психологів-самоучок, на кшталт підказок і рекомендацій людей на вулиці. Не може бути однозначного трактування. Інакше існували б таблички: вагітна залишається на роботі після 19-ї – буде таке-то; не вийшла у відпустку – таке-то. Все дуже індивідуально, і слава Богу!

Щодо мам, які працюють до останніх днів вагітності - то роботи відрізняються. Моя, наприклад, полягала у тому, щоб малювати, вчитись релаксу, робити гімнастику з іншими вагітними – я мала щастя обирати, де працювати! А якби тягала рейки- шпали, то це вже, мабуть, не дуже правильно було б, для будь-якої жінки, а не тільки для вагітної. Якщо ж робота дарує задоволення, то це взагалі супер. Просто побережіться, раз на годину виходьте просто на вулицю, подихати, перепочити 15 хвилин.

Знаю вже не одну сім’ю, яка надала перевагу домашнім пологам. Що кажуть психологи на цю тему? На що варто звернути увагу, ігноруючи пологовий?

Це не ігнорування пологового будинку. Це певний рівень внутрішньої підготовки до прийняття рішення, де народжувати. Ще 5 років тому на такий факт казали «ужас ужасний». А зараз бачимо вже чимало жінок, дійсно готових до пологів вдома. Але є проблема нав’язування такого рішення. Вмовляти когось народжувати дома – це точно неправильно. Якщо є бажання і внутрішня сила на це, то вибір жінки слід поважати. Головне – знайти того, хто зможе допомогти і з ким почуватимешся у безпеці. Таких спеціалістів, яким довіришся із закритими очима, дуже мало.

Зараз буде все більше і більше домашніх пологів. Бо рівень свідомості жінок росте. Якби наші мами і бабусі народжували вдома, для нас це було б нормою. І там, і там можуть бути проблеми. І там, і там слід розуміти, що народжує жінка, її тіло.

Щодо медичних закладів, там нерідко просто відсутня повага до жінки. Цей момент найбільше потребує змін. Насправді мало що треба змінювати, але у першу чергу – повагу до жінки.

Як виходити із стресу мамі, якщо пологи були важкі?

Як психолог, не можу не сказати фразу, що потрібно звернутися до психолога за допомогою. Другий момент – краще профілактика, ніж лікування. Від підтримки родини дуже багато залежить, від того, як ставляться до породіллі, до її потреби у тиші, у часі на відновлення. В усіх релігіях, психологічних, метафізичних науках йдеться про те, що потрібно не менше 40 днів на відновлення жінки. Тіло, гормональна система, емоційний стан – усе змінюється. Та і всі довкола звикають, що у родині є на одну людину більше. Потрібна взаємоповага.

А дітям варто пояснювати все, що відбувається? Говорити з ними «як з дорослими»?

Розмовляти дуже важливо. Але не як з дорослою людиною, а як з дитиною того віку, який вона має. Дорослому можна сказати «залиш мене в спокої», а дитині так ніколи не скажеш. Що дає розмова? Розмова дає розуміння того, що відбувається. Дитина не мусить собі придумувати або ховатися за власними вигадками. Набагато краще, коли дитина знає, що відбувається, бо мама їй пояснила. Про все: що з самою дитиною, що з мамою, що з погодою і т.д.

Дитячі «коліки» викликають постійні суперечки – хтось пробує купу ліків, інші вважають, що фармація тут ні до чого. Яка Ваша думка з цього приводу?

Існує висновок, що так звані «коліки» - це відображення неможливості мами вчасно задовольнити якісь потреби своєї дитини. Коли мама дивиться на самопочуття дитини з точки зору «ой, щось зламалося, потрібні ліки», то без ліків у такому випадку майже не обійтися. І зовсім інша ситуація, коли мама може пояснити дитині: «У твоєму тілі відбувається те, що потрібно, тіло навчається працювати так, як треба працювати на планеті Земля. Я поряд, я допоможу, я бачу, що тобі не дуже добре, але я тебе підтримую». Чим менше напружена мама, тим спокійніше дитина переживає моменти стабілізації роботи ШКТ.

Навіть на лекціях кажу: якщо мама буде казати, що дитина хвора і треба швидку викликати, то дитина, яка бачить маму в жаху, починає напружуватися ще більше, і їй болить ще більше. А спокійна мама може просто пояснити дитині, що «і тато пукає, і мама пукає, і бабуся, і ти маєш пукати. Давай я погладжу тобі животик, спинку, і все у тебе буде чудово».

Як Ви радите вибудовувати стосунки парам, коли з'являються нові ролі - не тільки жінки і чоловіка, а ще й мами і тата?

Найбільше проблем у родині виникає тоді, коли кожен переносить досвід своєї батьківської родини на новостворену. Так не повинно бути. Коли люди вміють домовитися про нову варіацію цього досвіду, буде щастя, поки ні – триватимуть конфлікти, «доки мозолі не понатирають».

Знову ж таки, тут важлива повага до материнської інтуїції, інколи важко пояснити чоловіку, чому жінка робить так чи інакше. А дійсно часом не можеш і сама собі пояснити, але розумієш, що тут треба приголубити, а зараз бути надсерйозною.

Формула сім’ї у побутовому контексті проста – чоловік захищає жінку, а жінка захищає дитину. І так само годування: мама годує дитину, тато – маму. А коли тільки жінка годує і дитину, і чоловіка - починаються проблеми, бо всього їй не встигнути.

Що відбувається, коли народжується друга дитина? Як краще поводитися батькам?

При появі другої дитини у старших відбувається процес регресу – психологічний процес повернення до малючкового стану. І варто з повагою дати прожити цей етап – поносити на ручках, полюляти, погодувати з ложечки…

Другий момент – слід наперед підготувати дитину до того, якою буде маленький братик чи сестричка, які будуть маленькі ручки, ніжки, проговорити, що не можна буде її ображати, кидати, пояснити, що мама буде дуже багато часу приділяти маленькій дитині – «як колись тобі». І ці слова - ключові. Мама має постійно повторювати: «Як ти був маленький, я тебе так само тримала на ручках, так само годувала, носила, купала» (замість того, щоб казати «відійди, ти заважаєш»). Тоді дитина бачитиме турботу про немовля і сприйматиме це як турботу про себе, таку турботу, яку вже давали, а тепер демонструють.

А щодо бажаних дітей і тих, кого хотіли позбутися? Чи справді причиною життєвих нещасть може бути те, що дитина вижила всупереч бажанню батьків позбутися вагітності?

Існують компенсаторні механізми психіки. За рахунок так би мовити компенсації, такі діти можуть досягти шалених соціальних вершин, певних успіхів. Це не означає, що вони будуть більш чи менш щасливі, але соціальна компенсація може відбутися. Емоційний стан дорослого дуже залежить від того, як його виховували в дитинстві. Закладання структур характеру існує на кожному етапі розвитку, включаючи до моменту народження. Але є і таке поняття як терапія любов’ю, турботою, довірою.

Буває і навпаки: дуже бажана вагітність, все чудово, класно народили із свічками та музикою, годували груддю до 3-4 років, а потім відвезли до бабусі і залишили там на рік, а самі поїхали на заробітки. Емоційно така ситуація не відрізняється від спроби аборту: що там, що там – кинули, залишили, не хотіли.

Головне запам’ятати: будь-який стрес мусить мати своє втішення. Навіть коли немає зовнішнього «втішання», то у певному віці людина здатна зробити це сама. Допомагає впевненість у власних силах і віра в Бога. Це такий момент, який чомусь часто забувають. Чи достатньо у тебе віри, щоб зрозуміти, що той сценарій, який тобі даний при народженні, даний тобі з метою, щоб ти гідно пройшов свій шлях? Якщо ти віриш, що Бог любить кожного на планеті Земля, то це найкраща терапія, яка може бути.

Чи погоджуєтеся Ви із теорією Жан Ледлофф про вроджені очікування немовлят?

Так, я називаю це потреби, які бажано задовольняти, а не відмовляти дитині. Вчасно задоволена потреба – це шлях навпростець до дитячого щастя. Що таке вчасно? От наприклад, коли дитину у 2 роки вчать читати за підручником – це не вчасно задоволена потреба, а якщо дають змогу знайти паличку, схожу на літеру «л», то це буде вчасно, дали назву паличці й помалювали нею і корабликом пустили, і можливо загубили, а потім ще знайшли схожу…

Або тримісячній дитині не скажеш: «Зачекай, мама закінчить роботу і тоді тебе погодує». А у півтори року це може бути вчасно, бо дитина вже вміє чекати і знає, що вона не загине з голоду, не буде стресувати через мамине «відволікання».  

Чому мами новонароджених бувають надмірно тривожними, як долати цю тривогу і чи потрібно це робити?

Залежить від власних характеристик кожної жінки, від отриманого досвіду за життя. І від підтримки, яку вона має. Ці три складові повинні бути гармонійні. Чи потрібно щось з цим робити? Якщо це заважає їй жити, то так. А якщо допомагає – то просто поважати цей стан тривоги. Якби не було стурбованих мам, тільки уявіть, то діти самі б лазили містом, потрапляли під колеса і випадали з вікон. Тривога допомагає мамі тримати дитину у фокусі уваги, надмірна, звичайно, заважає. А тоді мамі потрібна допомога психолога.

Хочу ще раз наголосити: психологи не кусаються і не сваряться, а допомагають.

Крім того, часто люди просто бояться емоцій і називають емоційну маму занадто стурбованою. А вона може бути просто… жіночною. Чоловіками емоційні жінки інколи сприймаються як «шалені». А вона – нормальна Жінка (усміхається, - авт.).

Чому жінки самі менше довіряють власній інтуїції, власному тілу? Здебільшого, вже з часу вагітності навколо збирається купа інформації, яка заважає спокійно жити, народжувати і співіснувати з дитиною. Як відключити цю потребу постійно сумніватись у власних потребах і потребах своєї дитини?

Тому що до мам у суспільстві стало дуже багато очкувань. І мами навчені ці очікування задовольняти. Де не подивись - інформація починається зі слів «мама повинна», «жінка повинна», «вона мусить». Тому все менше довіри до себе.

А поле, що оцінює  – дуже велике. Коли жінки потрапляють у коло інших мам, то тільки тоді починають розуміти, що всі ми однакові, що немає ніяких «мусить», починають розслаблятися. Тому – хай шукають собі однодумців.

Ужгородські мами це вміють. Ще одне запитання з «мамського чату» до Вас - як краще прийняти дитину в своє життя, як і не робити її центром всього всесвіту, і в той же час «не закинути», вдовольняючи тільки фізіологічні потреби?

Перший крок – почати з себе. Коли людина вміє задовольнити власні потреби, то починає поважати і потреби дитини. Тоді буде золота середина. Бо помилкова позиція, звичайно – «я забула про себе і все віддала дитині». І дитина страждає від такого виховання, і мама.

Більша частина психологічних консультацій – про те, що сучасна людина не знає власні потреби. Відповідь на звичайне питання «Що тобі подобається?» починається із шаблонів. Тоді даю просте домашнє завдання: напишіть список того, що вам подобається. Тільки на 5-6-й день можуть радісно зателефонувати: «У мене виходить! Я нарешті почала писати своє!».

Половина дитячих істерик стаються через те, що дитина просто не знає, що вона хоче. Є така стандартна рекомендація: присісти на рівні очей дитини і запитати: «Що тобі треба, маленька?». Як правило, тоді вони починають ридати ще більше, бо точно не знають, що хочуть. Тоді допоможуть обійми.

  

Що допомагає особисто Вам, коли потрібно покращити настрій?

Обійми (усміхається, - авт.). Я вмію втішитись як тишею самотності, так і спілкуванням, наповненим різними емоціями. У мене є власний «список вподобань», обираю за настроєм.

Що головне Ви хотіли б передати своєму сину, чому навчити, щоб підготувати його до щасливого батьківства?

Головне – віра в найкращий момент! Коли знаєш, що все, що відбувається – це найкраще з того, що може бути для розвитку й віриш у силу молитви, ніякі біди не страшні! А в родинному колі важливо вміти вчасно домовитись і поважати «найкращий вибір» один одного. Повага – мабуть, це ключ до щастя! Повага й прийняття, через «Я тебе бачу – відчуваю тебе!».

І останні питання: чи любите Ви каву, чи смакувала Вам закарпатська і чи, до речі, «дозволяєте» каву жінкам у перші місяці грудного вигодовування?

Я люблю запах кави! А на Закарпатті вона таки запашна! А пити більше люблю воду, у вас чиста й смачна вода. І так, каву вагітним жінкам можна пити, якщо вона була у постійному вживанні до вагітності, тобто тіло любить каву і продовжує любити. Адже справжнє «пити каву» - це ж спілкування ковток за ковтком, більш ніж задоволення!

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики "Ранкова кава":


 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...