Новини

Політика і наука: історія професора Ігоря Тодорова

Український науковець, історик, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу Ужгородського національного університету Ігор Тодоров – уже 5 років року ужгородець.  Влітку 2014-го пан Ігор з дружиною Наталією переїхали на Закарпаття. Для свого «життя з початку» обрали Ужгород і ще жодного разу про це не пожалкували. Кажуть, шкода, хіба що, величезної бібліотеки і архіву, які залишилися там, куди сім’я науковців навряд чи повернеться…

Ігор Тодоров добре пам’ятає, як все відбувалося: «Жити на Закарпаття ми приїхали 31 серпня минулого року. Я до того неодноразово бував в Ужгороді, дружина ж опинилася тут вперше. Наш вибір був обумовлений низкою чинників. Коли навесні минулого року відбувалася повзуча окупація Донецька, то я зрозумів, що не виключений варіант, що буду змушений залишити рідне місто. Десь в середині травня 2014 року я написав листи щодо можливої роботи своїм друзям і колегам у Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Ужгород… Всі відповіли, що знають мне і поважають і що-небудь знайдеться. Лише з Ужгорода, від декана факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу професора Івана Вовканича надійшла дуже конкретна пропозиція роботи. І не лише мені, а й дружині! Отже, чинник роботи був головним, проте були і інші – природна привабливість Закарпаття, близькість кордону», – згадує Ігор Ярославович. Каже, що до нового міста звикли досить швидко: «Ужгород – чудове, тихе місто. До хорошого звикаєш швидко. Я все життя прожив в міліонному мегаполісі, але тепер з задоволенням повертаюся до Ужгорода з відряджень, бо втомлює навіть Львів».

Наприкінці жовтня 2015 року професор Тодоров відкривав в Ужгороді Інформаційний центр Європейського Союзу і став його директором. Трохи раніше Ігор Ярославович очолив і новостворений Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції УжНУ. Професор розширив свої наукові горизонти і каже, що Ужгород подарував для нього нові дороги: «Мабуть від початку нашого переїзду кажу про це, що трагедійність ситуації залежить від сприйняття. Не варто сидіти і плакатися. Треба розглядати зміни як нові можливості».

Дружина пана Ігоря Наталія – кандидат філологічних наук, доцент. Вона 32 роки пропрацювала в Донецькому національному технічному університеті, була завідувачем кафедри міжнародних освітніх і ділових комунікацій. В Ужгороді подружжя тепер вперше працює на одному факультеті. Вона – доцент кафедри міжмовного спілкування та фахового перекладу. «Від початку нашого перебування в Закарпатті дружина висловлювала жаль, що не бувала тут раніше, хоча народилася і перші десять років життя прожила в Чернівцях», – розповідає Ігор Ярославович. 

Про Донецький університет Ігор Тодоров згадує із легким сумом: професор віддав вузу більше 30 років свого життя. «Залишити Донецький національний університет було тяжко і болісно. Хоч я народися не в Донецьку, але практично все свідоме і несвідоме життя прожив в тому місті. Але з моїми європейськими та євроатлантичними поглядами восени 2014 року вже не було сенсу повертатися до Донецька, бо це було елементарно небезпечно», – зізнається Ігор Тодоров і продовжує: «Я звільнився на початку вересня 2014 р. ДонНУ тоді вже почали захоплювати окупанти і колаборанти. В УжНУ ми не могли повноцінно працювати без наявності трудової книжки. Отримати наші трудові книжки вдалося дружні. Коли вона вже збиралася повертатися до Ужгорода, її помітила донецька сусідка і почала голосити: «А как это вы посмели приехать? Ведь твой муж по телевизору выступал за единую Украину! Я побежала звонить куда следует!». Слава Богу, дружині таки вдалося повернутися…», – згадує події Ігор Ярославович.

До нового колективу професор звик швидко, крім того, мав знайомих серед викладачів УжНУ і навіть був одним з експертів у комісії з акредитації спеціальності «Країнознавство» в ужгородському виші: «Сприйняв я новий колектив дуже позитивно, як і він, сподіваюся, мене. Тим більше, що був знайомий не тільки з деканом Іваном Вовканичем, а ще з кількома викладачами не лише факультету, а й університету. Моя теперішня робота не відрізняється принципово від попередньої, як і останні майже 20 років, я продовжую готувати студентів-міжнародників. Більш того, відчувається всебічна підтримка з боку керівництва університету та факультету, – розповідає Ігор Ярославович.

Про облаштування побуту Ігор Ярославович розповідає: «В цілому, свої побутові, передусім житлові проблеми ми вирішили. Спочатку, місяць ми орендували житло, а потім, за фінансової підтримки старшої доньки та друзів, придбали маленьку однокімнатну квартиру. Нам двом з песиками,  – у нас два німецьких шпіца – цього поки що достатньо».

Варіант повернення в Донецьк родина Тодорових не розглядає: кажуть, «нашого» міста там уже нема: «Безумовно, «ніколи не кажи ніколи», проте нашого Донецька вже нема і в осяжному майбутньому – не буде. Тому повноцінне повернення – то в площині ненаукової фантастики. Хоча безумовно, душа болить… В Донецьку залишилася велика частина нашого життя: могили батьків, майно, бібліотека, власний архів. Я історик за фахом, будь які папери рідко викидав…», – із сумом каже професор.  -- Емоційний момент ще є щодо Донецька: там поховані мої батьки.  Добре, що я встиг за місяць до від’їзду, зробити у батька на могли пам’ятник, мама – на іншому кладовищі, а теща похована на цвинтарі, який прямо біля аеропорту. А вона воювала у Великій Вітчизняній війні до 1945 року, була поранена. І зараз знов, уже після смерті, опинилася на війні», – ділиться емоціями професор.

Аня Семенюк

#ГолосЖінкиМаєСилу

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.