Zaholovok.com.ua продовжує серію статей на тему одного дня, проведеного у різних містах, обставинах чи ситуаціях.
Та цього разу розповідь буде дещо незвичною, адже один і той самий день описали двоє дівчат.
Очима Лізи:
6-7 серпня стало для мене особливим періодом. Цілу добу я трусилася в салоні автомобіля і, якби була Термінатором, то точно перетворилася б на калюжу рідкого металу — така була спека! У цей час десь далеко хтось мріяв отримати достойну роботу, збудувати дім, завести сім’ю. Мої ж бажання зосереджувалися на одному – протягнути ноги. У цей незабутній період максималістських поривань я долала кордони п’яти країн, аби повернутися з Греції на Батьківщину.
Нарешті потрапивши у свою тісну прохолодну квартиру, я було вирішила, що мої пригоди у стилі Джека Лондона завершені. Але ні. Виявилося, наступного дня мені ще треба було поїхати до Львова, аби забрати чеську візу.
5.30 – я розліпила очі й подумала, що раз почула будильник, це знак Усевишнього. Як кажуть, обов’язково лише вмерти. Але в моїй книзі долі, видно, якась усемогутня рука нашкрябала ще й поїздку в Чехію.
6. 10 – вибралася з дому й у стані зомбі попленталася на вокзал. Мабуть, не варто було заходити у ВК й сповіщати друзів про моє повернення. А то "привіт-як-справи" затягнулося би годин п’ять.
10. 30 – хоч мій мозок плавився від недосипання, я допетрала, що під’їжджаю до Львова. Подзвонила Андріана і сказала, що вона у місті ще сьомої ранку. Я подумала, що фортуна не лише мені одній в житті "посміхається". Потім Андріана додала, що чекатиме мене біля якихось синіх лавочок. Вона аккурат казала щось іще, але сигнал був не найкращим, тому я просто відповідала на всі її слова "добре".
11.00 – двічі обійшла вокзал і усвідомила, що поняття зеленого не маю, де ті сині лавки. До того ж, я ще й загубилася в лабіринті автобусів. Хоча чому дивуватися? Я і у власній кімнаті запросто можу загубитися, а вокзал – це взагалі Країна Чудес. Натрапила на безхатька, що мертвим сном спав на лавці. Сподіваюся, не вічним... А то жіночка-продавщиця так горлала, щоб він пішов геть, що голос собі посадила, а чоловік і вухом не повів. Наступним моїм знайомим став засмаглий дядечко в одязі, який ніколи не мав стосунків із пральною машиною. Дядечко впевнено наступав на якогось іншого чоловіка, і, мов зламана пластинка, усе повторював одне слово. Я не буду наводити його тут.
11.10 – я впала у такий відчай, що хотіла вже кликати Бетмена чи щось у цьому стилі, але Андріана проявила небачену турботу й подзвонила ще раз. Вона спитала, куди мене занесло. Сказала просто йти прямо. У свій час після довгих скитань Колумб побачив Новий Світ, я ж побачила Аню й Андріану. Ми з мореплавцем були однаково щасливі.
11.40 – ми дотелемпали до чеського консульства, щоб забрати свої закордонні паспорти з візами. І все б нічого, якби я свого паспорта взагалі не здавала через поїздку у Грецію. Мені з моєю винятковою вдачею треба було облаштувати все так, щоб візу ексклюзивно для мене зробили максимум за тиждень (тривіально вона видається через 10 днів після подачі документів).
11.50 – жіночка, яка приймала наші анкети минулого разу, чомусь вже не справляла враження казково усміхненого сонечка. Явно не з тієї ноги встала або ж не через те плече плюнула на когось. Крізь зуби жінка повідомила мені, що страховка не була подана у визначений термін. Я ж просто не могла ніяково змовчати, тому відповіла, що страховки тієї в мене до сих пір нема. Але я постараюся зробити її зараз.
12.00 – Аня залишилася на лавиці, щоб у черговий раз зайнятися важливими переговорами по мобільному. Андріана ж, мов вірний Санчо Пансо, подалася зі мною до будинку страхової компанії, що знаходився у декількох метрах. Ввічлива жіночка, яка там працювала, дала зрозуміти, що я маленька нікчемна дівчинка, яка нічогісінько не тямить у цьому житті. За це вона отримала мою презирливу усмішку. І 200 гривень.
12.05 – поки ми з Андріаною пізнавали жорстоке доросле життя, у домі Облонських все змішалося. Себто в чеському посольстві, очевидно, помінялася зміна, і екс-сонечко, яке було в курсі наших драм, вийшло на каву. Його місце замінила тітонька у стилі Каті Пушкарьової. І тут я зрозуміла, що все у трубу. Земля не йшла з-під моїх ніг і серце теж нікуди не падало, але я ж так яскраво уявляла, як клеїтиму чеських симпампульок...
12.07 – підійшла наша черга. Я відчувала себе, мов Дон Жуан, якому в суді треба розповісти історію всіх своїх любовних походеньок. Воно й не соромно, але з чого ж починати? Я набрала в легені побільше повітря й видала: «У мене довга історія». «Що?» – недочула працівниця, і тут кермо вчасно перехопила Андріана. Я не впевнена, що бодай хтось слухав те, що вона говорила. Однак від потоку фраз жіночка так розгубилася, що мовчки прийняла проклятущу страховку й веліла прийти за візою через півгодини.
12.25 – раптом я усвідомила, що ми молоді, красиві й розумні. І з відповідними документами на руках. Бог є.
12.45 – ощасливлені, ми придбали в одному із супермаркетів скромний харч. Хліб і воду, не більше.
12.55 – колись часто жартували, що злодії чіпляються до тих, хто освічує темний перевулок екраном смартфона. У нашому випадку півлітрової пляшки води виявилося достатньо. Здається, дорогу Ані заступив той самий дядько, який ранком усе повторював одне некультурне слово. Я подумала, що він міг би заспівати «Несе Галя воду» й утамувати спрагу чесним шляхом. Але ні. Дядечко став перед Анею щитом і почав вигукувати те, чому, як правило, першим ділом вчаться діти. А саме – "Дай-дай-дай!" Аня намагалася піти далі, але дядечко виявляв спритність голкіпера у воротах. Було не пройти. Мабуть, я розгубилася ще більше подруги, тому ситуація не обіцяла нічого доброго. Та ми забули про Андріану. Поки я й Аня витріщалися на дядька, мов барани на нові ворота, Андріана зробила складний стратегічний хід. Вона обійшла злодія ззаду й зарядила йому кульком по плечам. А в кульку, до речі, була не пластикова пляшка, як у нас з Аньою, а скляна, з йогуртом. Андріана постаралася настільки, що у вищезгаданому інструменті для катувань (себто кульку) з’явилася дірка. І справді, навіщо дівчатам шокери й газові балончики? Йогурт у кульок — і хоч на край світу!
13.20 – сіли відпочити на вокзалі. Андріана пішла заряджати телефон, зі скромності ще й вдаючи, що говорить по ньому. Ми з Аньою встигли трохи почитати й навіть фільм подивитися.
14.00 – вдосталь побазікавши про те й се, ми вирушили на прогулянку по Львову. Адже до поїзда назад залишалося більше шести годин.
15.00 – пройшлися по невеличкому ринку дрібничок на вул. Дорошенка. Мене приємно здивувало те, як в Україні творчо підходять до виготовлення продукції. Особливо туалетного паперу, на якому зобразили обличчя відомих політиків з написом "Я відчую все". У такому ж стилі були зроблені килимки для витирання ніг. Мені було не по кишені придбати щось із цього, але саме споглядання принесло душевне задоволення.
16.30 – дівчата вибирали камені-прикраси, енергетика яких мала покращити їхню ауру. Я тут подумала, що якщо за життя так і не зустріну свою другу половинку, то це однозначно через сьогоднішній день: я ж пошкодувала 10 гривень на символ сімейного благополуччя.
18.00 – думаю, ви колись були у секонд-хендах і бачили, що там біля кожної купки товару стоїть людина й у все горло волає: «Подходим-выбираем-покупаем!!» Так і на вул. Дорошенка при входах в ресторани були поставлені «вартові», які давали флаєри й прохали завітати до закладу. І причому один з них, жалісливо глянувши, ще й запитав нас з Андріаною, чи ми не обманюємо, чи дійсно зайдемо. Ми проявляли звичну лояльність до всіх цих людей, не плануючи насправді зливати гроші на якийсь делікатес, що тут коштуватиме втричі дорожче, ніж у звичайних ресторанах. Та шлунки наші таку ідею не підтримали.
18.15 – у мене прямо очі на лоба полізли, коли на одному з флеєрів я помітила рекламу піци за 25 гривень. До останнього моменту мені в таку щедрість закладу не вірилося.
18.20 – я придумала сотню варіантів того, як персонал закладу може нас обманути. Піца насправді могла виявитися розміром зі стандартну тарілку. Або ж бути розкішною, за що з нас знімуть плату, яка не відповідає вказаній на флаєрі. Однак в ресторані все ж таки працювали філантропи. Ми дійсно заплатили 25 гривень за середню піцу, що просто танула в роті.
18.50 – впоравшись із нашою вечерею, ми не знайшли кращого заняття, ніж фотографуватися на фоні розкішного інтер’єру ресторану (воно ж престижніше, ніж на фоні туалету). Помітивши це, офіціантка принесла рахунок. Це такий тонкий натяк на те, щоб ми перестали промишляти шпіонажем і виміталися.
19.30 – на вокзалі я без жодних мук совісті вмостилася на папці з документами, які здобувала потом і кров’ю.
20.20 – на платформі ми підійшли до кіоску, щоб купити щось попити. За маленький сік, який тривіально мав коштувати 3.50, тут просили близько 20-ти гривень. Мені пригадалася Греція, де часто повторювалася аналогічна ситуація. Але то була курортна Еллада, а це Львівський залізничний вокзал...
Очима Андріани:
Зазвичай, люди, які хочуть кудись їхати, сидять вдома і збирають речі. Так би, мабуть, зробила і я. Але не цього разу.
Сьомого серпня ввечері я повинна була їхати до Львова солотвинським, аби восьмого забрати чеську візу. Оскільки шостого серпня вирішила нарешті вийти з дому, щоб купити квитка, а заодно й вигуляти собаку, то не була розчарована, коли мені зателефонували подруги й запросили в кіно. Після довгих сумнівів я зрозуміла: йти на фільм, про який вперше чую, ще й викинути на нього 55 гривень, яких у мене нема, до того ж їхати о 7 годині вечора з Чопа в Ужгород — це моє! Власне, поки дійшла додому, все було вирішено: взяла портфеля і помчала дивитися «Вартові галактики». Наступного дня повернулася в Чоп пообіді, трішки побула вдома і сіла о 23:00 на потяг, аби зробити в Ужгороді пересадку і відправитися до Львова.
Їхала цього разу одна, бо дівчата, які також мали забирати чеську візу, мали бути у місті Лева аж о 10:40. Тож що я встигла до того часу?
00:00–06:40 — спочатку їхала не в своєму вагоні, оскільки 12-ий повинні причіпляти аж в Ужгороді. Вислухала двох дівоньок, які, вочевидь, поверталися додому. Бо вже занадто вони «нили». Одній постійно було душно. До го того ж: «Я така грязна. І в мене все пече!». Крім того, їй постійно заважав телефон іншої (тут я почала хвилюватися, щоб мені хтось не подзвонив, щоб не потурбувати психіку роздратованої дівчини). А в іншої була одна мрія — потрапити у власну постіль, бо більшого щастя їй не треба.
В Ужгороді я пересіла до іншого вагону. На щастя. Чи на горе? Одразу ж посперечалася з провідницею, бо я, бачте, «белье» не купила. Ззаду тьоті Моті йшов невинний на перший погляд дядечко, який звертався до мене на Ви. Краще б він мені тикав, аніж пояснював, що у вартість білизни начебто входить матрац. А я на ньому розляглася, не заплативши. На матраці, звичайно.
Дізнавшися в Інтернеті, що до комплекту постільної білизни в плацкартних і купейних вагонах входять два простирадла, наволочка і вафельний рушник, я задовольнила свою цікавість і лягла спати. На матраці! Зі своїм власним простирадлом! =) Згадалося, як напередодні купувала квиток і касирша три рази перепитала, чому я хочу їхати на верхній полці, бо є й нижня. Знаєте, на Закарпатті є гарний вислів: «Бо мені так любиться».
На ранок випадково налякала провідницю. Бо попросила чаю. Думаю, вона мене довго не забуде.
06:45 — я була вже на Львівському залізничному вокзалі. До 10:40 — вдосталь часу. Тож перш за все поїхала на площу Ринок. Обійшла зачинені магазинчики, намагалася знайти безкоштовний вай-фай (так і не вдалося цього зробити). Блукала біля міської ради і мріяла побачити Саакашвілі, який начебто цього дня мав відвідати Львів. Натомість натрапила на хлопців, яким було важко після вчорашнього. Та обійшлося без пригод!
Потім знайшла книгарню. Думаю: «Хоча б тут пощастило. Двері відчинені». Та на вході мене зупинили двоє чоловіків, які не були схожі на охоронців, і сказали, що магазин не працює. Проте згаяти 2 години запропонували разом: «Давайте з нами почекаєте. Познайомимося. Кавію вип’ємо!». За героїв лицарських романів вони теж не видавалися, тому я вирішила відмовитись.
Погуляла на Вірменській: зрозуміла, що слово «хостел» викликає в мене жах. Якось моторошно заглядати в темноту. Тому я швидко накивала п’ятами.
Повернулася знову на пл. Ринок. Згодом зустріла веселих туристів, які сприйняли мене за місцеву і випитували, де Криївка. Натомість я запропонувала їм відвідати Львівську копальню. Проте пізніше, бо кава ще не народилася. «Зачинено», — крикнув дядько з протилежної вулиці.
9:00 — я повернулася на вокзал. Походила по сувенірним і вирішила: «Чекати Аню з Лізою ще майже 2 години я тут не хочу!». Знову сіла на трамвай. Тепер поїхала шукати палац Потоцьких. Дивно, що екскурсії мені ніхто не пропонував. Мабуть, просто пощастило! Палац Потоцьких сподобався своєю величиною. Попри те, я не одразу його знайшла. Якби не парубок, який люб’язно показав мені дорогу. Далі влаштувала собі мандрівку по Коперника стріт. Оглянула старі будівлі. Чомусь мені здається, що в Чехії натраплю на щось подібне. Коли побачила будинок, на першому поверсі якого мав би бути один із найстаріших кінотеатрів Львова, я вирішила зайти. І знову темнота! І знову страшне слово — «Хостел». І знову сморід зсередини! І знову мене як вітром здуло: вмить опинилася на протилежній вулиці. Поблукала — щастя не знайшла!
10:30 — повернулася на вокзал. Подзвонила Ані. Виявляється, вони з Лізою не разом їдуть. Пояснила, де я чекаю і вирішила ще набрати Лізу. Кажу їй, що вже давно у Львові. А зараз буду в парку, де сині лавочки. Одразу навпроти вокзалу. Вона чомусь мені поспівчувала і сонним голосом підтакувала. Ну, думаю, все зрозуміла.
11:00 — посиділа в парку. Намагалася вистежити, хто кого обкрадає. Але мої здібності слідчого обірвалися дзвінком від Ані. Нарешті ми зустрілися. Але нема Лізи. Аня сказала, що вона нас сама знайде. Не маленька.
11:10 — мій терпець увірвався. Точніше, я вже починала хвилюватися. Подзвонила Лізі. Можна сказати, пішли на голос. Знайшли її навпроти парку, біля автобусів, де вона розглядала трамваї.
11:40 — по дорозі до чеського консульства я вкотре переконалася, що майже не пам’ятаю маршрут. Тому моя вранішня ідея піти самій видалася мені тепер смішною. Мабуть, дістала Аню питаннями, чи довго ще йти. Й не дивно! Бо ноги мені вже зраджували!
11:50 — ми з Анею без проблем забрали свої закордонні паспорти з візою. А Ліза ще мала з’ясувати, чи взагалі її випустять з країни. Бо вона тільки повернулася з Греції, страховку вчасно не донесла. Я починала хвилюватися, бо дуже хотіла, щоб вона поїхала. Без неї сумно!
12:00 — поки з Лізою пішли робити їй страховку. Аня ж залишилася надворі. На незрозумілі питання тітоньки в окулярах Ліза відповідала невпевнено, нічогісінько в цьому не тямила. Та й я недалеко втекла. Аня попереджала, що минулого року через невірну франшизу (звучить, як фашизм) заплатили 100 гривень. Цього ж разу Ліза відвалила окупантам 200.
12:05 — поки ми вовтузилися з львівським здирництвом, дівчина, котра видавала нашій компанії візи, кудись поділася. Натомість прийшла нова пані, яку чомусь усі в черзі боялися. Ми з Лізою мило побалакали з дядьком, який майже шепотів, бо не дай Бог хтось почує. Там говорити треба лише після дозволу! Чесно кажучи, зробили висновок, що, аби виїхати за кордон, треба стати підлабузником!
12:07 — коли настала наша черга, Ліза невдало почала: «У мене довга історія». Через перекошений погляд працівниці я зрозуміла, що зараз нас відправлять куди подалі. Тому після того, як Ліза не знала, з чого б почати, я швиденько все пояснила. Ну «пояснила» — це голосно сказано! Єдине, що я знала: «Ми здавали документи на візу. Лізі треба було донести страховку. Але вона була в Греції. Тому зараз принесла страховку. Їй дозволили (тут довелося трішки ввімкнути фантазію). Тепер їй треба закрити одну візу, відкрити іншу». На цьому мій монолог завершився і Ліза мене підтримала: «Ну да, мені дозволили донести страховку». Загалом минулого разу нам пояснили так, що крім сьогодні, Лізі доведеться їхати ще раз. Та, вочевидь, працівниця вирішила сама розібратись і попросила підійти через 30 хвилин. «От хитрюля», — подумали ми, — «через півгодини вони зачиняються!». Тому наше рішення було таке: прийти через 20 хвилин і зробити вигляд, що не орієнтуємося в часі. Може, прокатить!
12:25 — вуаля! Документи в Лізи на руках! Усі щасливі. І їй не доведеться їхати до Льова знову!
12:45 — радісні й голодні ми завітали до «Скрині». Купили собі хавчик і вирішили йти на вокзал придбати квитки додому. Та я згадала, що хотіла йогурт у склянці (Ліза минулого разу купувала і їй дуже сподобався). Як виявилося згодом, не дарма я придбала молочний продукт!
12:55 — підходимо ми до вокзалу і тут якийсь безхатько причепився до Ані. Замість того, щоб гарно попросити в неї попити, лізе на неї: «Дай-дай-дай!», Аня в один бік — він за нею. Вона в інший — він туди. Люди перелякані почали відходити. Ми з Лізою в шоці. Аня — не менше! Незнаю як, але в мене піднялася рука на несповна розуму людину і я вдарила його (горіти мені в пеклі) кульком по спині, щоб він відійшов від Ані. Спрацювало. Але тепер мішенню стала я. З незрозумілими словами він кинувся за мною. Та якось вдалося від нього відчепитися. Далі мені довелося перекласти деякі речі до Лізи в портфель, бо мій пакет постраждав більше, ніж спина мужлана.
13:20 — від захопливих подій трішки відійшли. Ми взяли квитки на солотвинський і вирішили трохи відпочити на вокзалі. Аня читала. Ліза дивилася якийсь фільм, який кожні три хвилини мав закінчитися, щоб вона пішла в місто гуляти. Я ж вирішила зарядити телефон. Поки стояла на вокзалі й говорила по мобілці (щоб не було сумно, поки вона заряджається), побачила дівчину в сльозах. Їй зіпсували день, бо обікрали у львівському трамваї.
14:00 —нарешті минуло «три» хвилини. Ліза вже не дивилася фільм (мабуть, якийсь психологічний триллер), і ми вирішили погуляти по Львову. Аня хотіла чекати до 20:00 на вокзалі, але нам вдалося її переконали піти в місто.
15:00 — поїхали на трамваї. В дорозі львів’яни змушені були слухати наше базікання. Лізу цікавило наше ставлення до татушок та смерті. Дійсно, про це можна було поговорити лише в трамваї. Нарешті стіни транспорту спекалися закарпатських туристів. Ми ж пройшлися по магазинах на вул. Дорошенка. Я хотіла вибрати малахіт подрузі на День народження. Вишукані прикраси вона не носитиме, а тому треба було знайти щось між дівочим і пацанським.
16:30 — ми все ще блукали по невеликим крамничкам із сувенірами. Пішли на «Вернісаж». Там є що побачити: І туалетний папір із обличчям Путіна, і килимок «Витирайте ноги» з фейсом Януковича. Нарешті натрапили на прикраси. Аня купила подрузі голубенький потрісканий камінець, бо він їй, напевно, сподобається. Я ж нарешті знайшла чудомалахіт. Жінка, яка продавала каміння, здалася мені ледь не відьмачкою. Все ж після душевної розмови з продавчинею, я й собі придбала камінець. Щоправда, аметист.
18. 00 — до цього часу троє подорожніх, тобто ми, встигли надивитися на місцеві краєвиди. Навіть на прохання якихось хлопців сфотографувалися для якогось привітання. Аня вирішила посидіти на фонтані, а ми з Лізою знову гуляли.
18:20 — я подзвонила Ані, де вона поділася. Вона ж вирішила поїхати на вокзал, бо дощ починався. А ми з Лізою, назбиравши по третьому кругу флаєри місцевих кафешок, всетаки вирішили перекусити. Тим більше, що нас про це ну дуже прохав дядечко на вулиці.
18:50 — коли ми впоралися зі смачнющою піцою, то від нічого робити вирішили сфотографуватися. Та ввічлива офіціантка принесла рахунок. Побоювання, що нас пограбують в місцевому закладі, не виправдалися. Проте я обурилася, чому нам одразу показали на вихід. А якщо б ми захотіли замовити ще кілограм шашлику? Ми ж не просили рахунок. Та треба було йти, бо в кишенях вітер гуляв. Коли ми підійшли розрахуватися, виявилося, що за наш столик уже заплачено. Ми з Лізою марно сподівалися на щедрість львів’ян. Всього лише працівниця закладу помилилася! Та якби ми пішли раніше, не заплативши, наврядчи хтось би одразу схопився нас наздоганяти.
19:30 — на вокзалі ми зустріли Аню в читальній залі. Точніше, в залі очікування. Це я так випадково помилилася в розмові з Лізою. Та коли ми підійшли, Аня дійсно читала.
20:20 — нарешті сіли в потяг «Львів-Солотвино». Тепер ми троє не купили постіль. Звичайно, нам попалася та ж сама провідниця, що мені минулої ночі. «Без белья?», — запитала вона чомусь лише мене.
Статистика свідчить, що в кожному вагоні швидкого поїзду є група не надто вихованих людей, які заважають усім спати. Звісно, сьогодні це були ми. Та хіба можна було втриматися від обговорення пережитих пригод?
Ліза Зеленюк, Андріана Кофель, студентки відділення журналістики УжНУ,
спеціально для Zaholovok.com.ua