Домашні муки
ЧОМУ ЛЮДИ ТЕРПЛЯТЬ НАСИЛЬСТВО
Насильство може бути нормою, бо це – частина нашого життя, до якого ми звикли. Домашнє тепло, упереміш із жорстокістю, по-справжньому отруює життя. Особливо для тих, хто за цим мовчки і зі сльозами на очах спостерігає – для дітей. І, часто, вириватися з цього кола людині може бути значно болючіше і важче, ніж терпіти життя в ньому.
Більшість із тих, котрі зазнали домашнього насильства, насправді з усіх сил, щиро й обнадійливо щоразу переконували себе, що такого більше не станеться, шукали виправдань для кривдника і – провину для себе. Натомість психологи наголошують: не треба чекати «другого і третього разу», якщо трапилось насильство треба збирати речі і йти. І шукати допомоги.

Батьки дали мені гарне ім'я, освіту і хорошу роботу. Але забрали від мене дитинство. І змусили боятися жити своїм життям, втікати від можливостей створити сім'ю і плакати щоразу, коли передивляюся наші «щасливі сімейні фотографії». Бо на них усе прекрасно: милі діти, чудові батьки, наші свята вчотирьох, подарунки і прекрасні миті. Я їх добре пам'ятаю. Але ще краще у моїй пам'яті закарбувалося те, про що було не прийнято говорити. Те, що ми з братом ховали і чого боялись. Нас ніколи не били, але ми були свідками їхніх домашніх побоїв. Про це ніколи просто так не захочеш сказати вголос і батьки навряд чи колись зможуть визнати. Я не знаю, хто з них винен.

Лілія, 37 років

Була молода, хотіла сім'ю. Дуже. Бо сама виросла без батьків. І думала, що у мене все буде інакше. Добре і краще. Вийшла заміж у 18 років і майже одразу народила дитину. Потім – ще одну. Я хотіла бути хорошою дружиною для свого чоловіка. Працювала і одночасно доглядала за своїми дітьми. Він нас не забезпечував, але жили ми у будинку з його родичами. Все погіршилося, коли нас виселили, фактично на вулицю – в прибудову, непридатну для життя. Чоловік постійно забирав від мене зароблені гроші. А його родичі лякали, що, якщо я з ним розлучуся, то від мене заберуть дітей. Пізніше у соцслужбі мені сказали, що це не так. І ми пішли.

Марія, 24 роки

Не знаю, чи вибралася би сама. Просто настала критична точка, коли після чергового рукоприкладства я не просто залишилася зі страшними синцями, а загриміла в лікарню. Врятувала колега. Вона привела в кризовий центр. Мене і трьох моїх дітей. Ми були без нічого. Наш тато зібрав усі речі й викинув. Довелося починати з нуля і якось збирати себе докупи. Якби не допомога небайдужих людей, не знаю, чи справилася б. І не знаю, чи наважилась би піти. Бо терпіла 6 років. І хотіла зберегти сім'ю. Може, те, що ми з дітьми тоді втекли, зберегло нас як родину.

Карина, 32 роки


Я доросла людина, але дотепер пам'ятаю свій страх, коли чула кроки п'яного тата по сходах. Поки він піднімався до нашої кімнати, я вже знала, чим продовжиться цей вечір. Він нас не бив. Але одного разу кинув у нас табуреткою. Мамі довелося пережити багато. Вони казали, що не розлучалися заради дітей. Страх, сором і відчуття провини – це емоції, які зі мною з раннього дитинства і дотепер.

Наталя, 27 років



Як повідомили Zaholovok.com.ua у відділі комунікації Головного управління Національної поліції у Закарпатській області, з листопада 2019 року мобільна група поліції з протидії домашньому насильству здійснила на Закарпатті вже 563 виїзди на повідомлення про вчинення домашнього насильства, складено 102 протоколи про адміністративне правопорушення за ст. 173 – 2 КУпАП (вчинення домашнього насильства в сім'ї). Крім того, кривдникам винесено 57 термінових заборонних приписів. За матеріалами членів вказаної мобільної групи за 26 фактами внесено відомості до ЄРДР.

«Протягом 2019 року до нас звернулися загалом 50 осіб: на цілодобовому стаціонарі перебували 35, на денному – 15 осіб. Одночасно у нашому центру може проживати не більше 10 людей», – розповідає Олександра Мельничук, директорка Закарпатського обласного центру соціально-психологічної допомоги, який у народі називають «кризовим центром». Основне завдання Центру – надати допомогу людям, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, наслідки яких вони не можуть самостійно подолати.

«Наш заклад, який надає допомогу особам, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, а також і тих, хто потерпіли від домашнього насильства. Останні кілька років до нас частіше стали звертатися із проблемою насильства. Раніше жінки боялися, не приходили. Проблема існувала, але дуже часто жінки, навіть якщо починали щось робити – подавати заяву в поліцію, наприклад, – через декілька днів її забирали. Зараз ситуація змінюється», – зазначає Олександра Олександрівна.

Найчастіше до кризового центру в Ужгороді звертаються жінки від 18-20 до 45 років із дітьми. Більшість із них – направлені соціальними службами. Особи, які звертаються до Центру, можуть отримати підтримку психолога, консультації соціального педагога, юристів, а також – тимчасовий притулок і повне забезпечення соціально-побутовими послугами, у разі відсутності засобів до існування люди отримують і повне харчування. Максимальний термін перебування у центрі – 90 діб.

«Протягом перебування у нашому закладі людина має докладати максимальних зусиль для вирішення своїх проблем. Є також у нас денний стаціонар. Людина отримує тимчасовий притулок, забезпечена усім необхідним для життя, у випадку потреби в отриманні правової допомоги ми співпрацюємо із Центром надання безоплатної вторинної правової допомоги. Вони сприяють в поданні позовної заяви до суду. Співпрацюємо із благодійними організаціями, які час від часу надають адресну допомогу», – розповідає Олександра Олександрівна.

Серед причин, які «змушують» жінку повертатися до старого життя, в сім'ю, де є насильство, директорка кризового центру називає фінансову залежність. «Жінки часто не мають куди піти, не мають житла і якщо в сім'ї є малолітні діти, треба приймати рішення – чи йти фактично на вулицю і починати все з нуля, чи терпіти. Часто ще наші традиції мають вплив: мама, бабуся казали з дитинства, що треба терпіти, «чоловік є головою сім'ї». Але протягом останніх кількох років спостерігаємо трохи іншу тенденцію: жінки не бояться, і йдуть від кривдника, оскільки для того, аби нормально жити, потрібен спокій і діти повинні рости у здоровому оточенні», – каже Олександра Мельничук.

Кризовий центр має багато успішних прикладів, коли людина наважилася піти від кривдника і, за допомогою спеціалістів центру, налагодити своє нове життя. Жінкам допомагають із поданням заяви до правоохоронних органів, сприяють у вирішення питання відновлення документів, якщо ж потреба – юристи скеровують позовні заяви до суду, спеціалісти центру разом із волонтерами і благодійниками допомагають жінкам знайти роботу, а також сприяють у влаштуванні діток у садочки. «Кожен випадок – індивідуальний, – розповідає психологиня Закарпатського обласного центру соціально-психологічної допомоги Тетяна Хорошилова. – Буває, що звертаються люди в критичних ситуаціях. Одного разу до нас прийшла молода жінка з дітьми, у якої був пошкоджений паспорт. А без нього ми не можемо прийняти особу в стаціонар. Але вона прийшла в такому стані й такою ситуацією, що ми одразу взялися вирішувати проблему. Правда, міграційна служба не дуже спішить сприяти у такій роботі, проте нам вдалося домогтися надання дівчині тимчасової довідки. Соціальний супровід – це дуже великий шматок роботи. І часто він починається ще до того, як особа оформлена у нас на стаціонарі».

На базі кризового центру діє Громадська ініціатива «Клуб жіночої турботи». Жінки й дівчата, які вже завершили своє перебування у Центрі, спілкуються між собою, спільно вирішують проблеми, за допомогою волонтерів і благодійників організовують заходи, проводять разом вільний час. «Це дуже сприяє соціальній адаптації. Вони відчувають підтримку тих людей, які опинилися в дуже схожій ситуації. Ми також постійно підтримуємо з дівчатами контакт і таким чином вони знають, бачать і відчувають, що не самі. Це насправді дуже важливо», – зазначає Тетяна Хорошилова.

Проте, на жаль, трапляються й ситуації, коли жінки, що зазнали домашнього насильства, повертаються до свого попереднього життя. «Бувають дуже вмотивовані жінки, які дійсно докладають усіх зусиль до змін, але їх насправді не так уже й багато. Є випадки, коли приходять, перебувають у центрі 90 діб, ми намагаємося допомогти вирішити проблему, але якщо людина не хоче, не бере участі в процесі або взагалі відмовляється робити якісь кроки до змін, то тут мало чим можна допомогти. Є молоді мами, які мають зв'язані руки: у них є дуже маленькі дітки, які не можуть відвідувати дитячий садок, але є випадки, що працівники нашого Центру домовились, щоб дітки відвідували групи раннього розвитку, а мама не хоче водити туди дитину. Автоматично це значить, що мама не може працевлаштуватися і вони повертаються назад», – розповідає Олександра Мельничук і додає, що за минулий рік Центр має більше успішних прикладів.

Психологиня Тетяна Хорошилова додає: «Специфіка в тому, що до нас потрапляють люди менш соціально адаптовані і не дуже успішні. Їхня складна життєва ситуація – це додаткові ризики для виникнення насильства щодо них. Вони в цьому «варяться», не знають іншого, не розуміють, як можна з цього вибратися і навіть не шукають собі допомоги. Інколи доводиться дуже довго з людиною працювати тільки для того, щоб вона зрозуміла, що є альтернатива таким обставинам, в яких вона опинилася. Іноді можна вплинути на людину через дітей: запитати, яке майбутнє вона хочете для своїх дітей. Бо вони ж бачать, що відбувається, вони зростають у цьому і будуть відноситися до цього, як до норми».

Олександра й Тетяна діляться однією із найяскравіших успішних історій від підопічних Центру, коли жінка з двома дітьми залишилась без засобів до існування, але, прийшовши до Центру, невдовзі повністю налагодила нове життя: знайшлися дівчина, яка сама перебувала в ненабагато кращому становищі, яка надала жінці квартиру для проживання безкоштовно – на перші пів року. Благодійники зібрали кошти на все необхідне – меблі, техніку. Керівництво швейної фабрики, де працює колишня підопічна кризового центру, виділило кошти на ремонт квартири. Зараз жінка сплачує за оренду символічну суму… І таких історій у спеціалістів Кризового центру вже назбиралося чимало.



Психологиня Тетяна Хорошилова зазначає, що ситуація із проблемою домашнього насильства зміниться тоді, коли суспільство матиме нульову толерантність до кривдників. «Стереотипи, які живуть в суспільстві, мають сильне коріння: «сама винна», «нащо так вдягалася?». Суспільство скоріше виправдовує насильників. Через осуд, якого жінка може зазнати, вона боїться і додатково зневірюється. Є такий принцип виховання нульової толерантності до насильства в суспільстві: це про те, що у насильстві винен насильник. Завжди. Його дії – це його рішення, за яке кривдник має нести відповідальність».
Першим фактором, який може провокувати виникнення насильства у сім'ї, за словами, пані Тетяни, є те, чи бачила дитина насильство у своїй сім'ї. Якщо бачила, то це може дуже сильно вплинути на її майбутні стосунки в сім'ї: та дитина або може стати сама кривдником, сприймаючи насильство, як норму, або терпітиме насильство щодо себе. «Залежності – алкоголізм, наркоманія, ігроманія також провокують виникнення насильства у сім'ї. І це можуть бути як люди добре фінансово забезпечені, так і не забезпечені», – додає психологиня і підкреслює, що далеко не завжди домашнє насильство має суто «чоловіче обличчя»: «Суспільство переповнене стереотипами не тільки щодо жінок, а й щодо чоловіків. Чоловікам «не можна плакати», «не можна жалітися», «як він може вплинути на жінку, якщо не фізично?». У моїй практиці не було випадків, щоб чоловік страждав від сексуального чи фізичного домашнього насильства, але від психологічного й економічного – так».

Щодо перших кроків для людини, яка зазнає домашнього насильства, Тетяна Хорошилова каже: «Тут легше сказати, ніж зробити. Але насправді іншого сценарію нема: треба не мовчати – це найважливіше. Треба шукати допомоги так, як тобі зручно. Перестати чекати, що хтось прийде і вмить вирішить проблеми, а треба хоча би комусь говорити, розповідати, не мовчати. Якщо сталося насильство, то не треба взагалі нічого чекати. Не шукати виправдань і звинувачувати себе. Збираєтесь і йдете».

«Жінки часто намагаються виправдати те, що вони терплять, бояться, що, якщо підуть від чоловіка, рівень життя їхніх дітей знизиться. Це, може, й так, але дитині набагато важливіше зростати в оточенні, яке не викликає таких жахливих ризиків. Дитина, яка бачить насильство, стає потерпілою. Дитина, яка росте в здоровому оточенні, набагато щасливіша за ту, яка живе в нездоровому оточенні, але має айфон. Відбулося насильство – не можна чекати, не виправдовувати, ніяких других шансів. Можливо, є винятки. Але я не стикалася з ними. Зазвичай насильство породжує ще більше насильство в подальшому», – зазначає Тетяна Хорошилова.

Про теперішню ситуацію із поширенням домашнього насильства психологиня зазначає: «Думаю, зараз катастрофа насправді. Те, що ми бачимо, – це лиш мала частинка. Непоганою є тенденція, що ми говоримо про це, що проблема, принаймні, звучить. Добре, що маємо зміни в законодавстві. Суспільство хоча б якоюсь мірою починає розуміти проблематику. Але що стосується реакції, власної відповідальності – тут іще дуже багато роботи. Буває, що під час моїх лекцій про насильство для окремих дорослих можливість відповідальності кривдника за свої дії – це відкриття. І деякі з них задаються питанням: «Чи можна силою змушувати свою дитину їсти?». Але є хороша новина: діти набагато більше підготовлені. Вони чують, знають про свої права, набагато більше говорять про це. Інколи діти не можуть аргументовано відповісти, але чудово розуміють на інтуїтивному рівні, де є насильство, а де нема. Але це та частина дітей, яка має доступ до освіти, до спілкування, до самоосвіти, до психоосвіти, що є дуже важливо. Дітки, які належать до більш уразливих груп, розуміють ситуацію інакше. І ми навіть не уявляємо, які наслідки насильство у сім'ї може мати для дитини в майбутньому».

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Контакти Закарпатського обласного центру соціально-психологічної допомоги:
м. Ужгород, вул. Благоєва, 10
Телефон: 0312 638 097


Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews
Домашні муки - ЧОМУ ЛЮДИ ТЕРПЛЯТЬ НАСИЛЬСТВО