Новини

Директор музею на Закарпатті утримує унікальний птахопарк

Є такий фразеологізм: де Макар телят пасе, тобто дуже далеко, невідомо де. Натомість  51-річний  директор  колочавського музею «Старе село» Василь Макар хмару райських птиць «пасе» в рідному селі, відтак щодня сушить собі голову, як їх прогодувати і, звісно, аби у вольєрах було постійно чисто. Це незвичайне хобі заполонило серце верховинця ще в дитинстві, але глибше, професійно – в юності, наприкінці 70-х років. Поглиблювати знання допомагали насамперед всілякі посібники з розведення птахів, а згодом – і колеги з Міжгір’я, Тячева, Хуста, Берегова, Мукачева, Ужгорода.Отже, переді мною – результат понад 30-річного захоплення.

Наразі в колочавця десятки папуг мають свої імена, на які відзиваються: приміром, Машка (одна з улюблениць, яка любить їсти з рук господаря), Дашка, Анна, Галя, Олена, Марійка, а також Василь, Петро, Іван, Славик, Максим і т.д. Якщо папуг тримати по одному, наголошує папугар, то набагато легше навчити їх розмовляти, точніше повторювати ті чи інші слова, реагувати на той чи інший свист. Правда,  у кожного виду свої здібності: одні – ловлять науку, мовити б, на льоту, другі – сприймають її повільніше, а треті вимагають мати величезне терпіння і достатньо вільного часу.

Розглядаю десь 30 папуг різних розмірів і ніби казкового оперення, які поважно розсілися на всю довжину великого вольєра. Загалом їх близько 700, просто інші, уточнює Василь Макар, поховалися в другу, темну половину вольєра, всередину. Прислухаюся й чую, як вони там жваво тріпочуть крильми.  Папуг – 45 видів, наприклад, хвилясті, карели, рожеві, барабанти, гірські, червонокрилі, нерозлучники, які живуть від 20 до 40 років. Збиралася, урізноманітнювалася колекція з усіх куточків України, Росії, Угорщини, Чехії, Польщі. Здається, що лише  в кількох таких дивних, смішних, хвостатих, із товстим дзьобом, але  з розумним поглядом птахах перехрестилася вся гама кольорів, причім так яскраво, так химерно й оригінально, що стоїш від захвату як укопаний. Основна проблема – це корм для папуг і голубів. «Просо, овес, пшениця, кукурудза, ячмінь, редька, морква, буряк, яблука, груші, сливи і так далі, і тому подібне – на рік це вимірюється тоннами», – каже Василь Макар. Тому доводиться й продавати своїх вихованців. Приміром, ідеальний, рідкісного виду папуга, без жодної, мовити б, подряпини коштує дорого. «Але, повірте, чи не щороку маю більше видатків, ніж прибутків. Правда, суть не в грошах: це мені приносить велику душевну насолоду. До того ж коли я сердитий, коли треба себе заспокоїти, то папуги й голуби – найліпші ліки. Саме завдяки їм відразу заряджаюся позитивною енергією», – акцентує колочавець. До речі, для кількох папуг через кілька хвилин я став, мабуть, нецікавим, бо повернулися до мене, перепрошую, задом.

Неподалік від папуг, в інших вольєрах воркочуть голуби. Неймовірних форм і милих, м’яких, спокійних кольорів, із фантастичними хвостами і гордою ходою. Колекція також пристойна – близько 300 птахів 16 видів, серед яких поштові, спортивні і декоративні. З останніх чого лише варті чудові дутиші – англійський або моравський! Походження голубів Василя Макара – з України і того ж ближнього зарубіжжя. Бувало, що купував, бувало, що на виставках обмінювався з голубарями. У змаганнях участі колочавець не бере – нема ні часу, ні зайвих грошей  роз’їжджати. Але двічі-тричі на рік, їдучи до Києва, Львова, Чехії або Польщі,  звик  класти у спеціальну валізу двох-трьох голубів і там випускати. Частина повертається в Колочаву, частина найімовірніше гине в дорозі. «Це розумні птахи. Приміром, молодого голуба, що вперше повернувся додому з чужих країв, можна умовно порівняти з випускником школи, який здобув середню освіту. Якщо ж  три і більше разів повертався на рідне подвір’я, то тямущий, ніби випускник університету, – акцентує співбесідник. – До речі, голуби в християнстві символізують Святий Дух. Про голубів складено  й багато легенд. Одна гласить, як біла голубка сповістила Ноя про кінець усесвітнього Потопу». На «гулі-гулі-гулі-гулі» Василя Макара птахи не реагують. «Тому що ситі, були б голодні – злетілися б», – пояснює. Не рідкість, що яструби, беркути або орли забирають голубів від Василя Макара. Оскільки спортивних їм зловити зазвичай не до снаги, то недочислюється голубар здебільшого поштових. І дуже рідко декоративних, які не вміють літати, а на свою біду випадково і непомітно  вийдуть із вольєра. А інакше голуби відлітають у засвіти, тобто природно помирають у років 20-25.  «Звичайно, утримувати птахопарк мені домомагають дружина Оксана, син Юрій. Уже й 4-річна онучка Богдана намагається. Колекція буду розвивати, примножувати, доки житиму», – висновковує Василь Макар.     

А наостанок мені спливло на гадку й таке.  Колись ув’язнений поет Василь Стусь просив  у листі свого сина Дмитра (нині генерального директора Національного музею Тараса Шевченка в Києві) рости чесним, мужнім і мудрим чоловіком, словом, таким, щоб залишив по собі добрий слід. Далі ж розповів невеличку історію про дідуся, який обожнював голубів і у випадку чого підбирав хворих, вигодовував, вигрівав, піклувався, як дітьми. Лист закінчувався так (цитую): «Дмитре, у моїй пам’яті – поки й житиму – буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на рамена, долоні, голову. І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі». Це справді дивовижні птахи. Та й сам Василь Макар – як чарівник, що мимоволі робить нас добрішими, вчить захоплюватися красою світу.

Михайло Фединишинець для Zaholovok.com.ua,фото автора  

  Василь Макар: «Я не можу жити без своїх пернатих улюбленців. Вони – моя віддушина»

Як наголошує Василь Макар, навчити папуг повторювати слова – справа копітка, нелегка.

Ось і такі розкішні голуби щодня милують зір колочавця

 

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.