Одного разу водій, який мав перевозити нашу групу по Вашингтону, впав у відчай: у нього завис GPS. Чоловік, який 10! років їздив з групами по одному й тому ж самому маршруту (а крім того возив й інших пасажирів) розпачався, як він тепер пересуватиметься. Тут впала у транс я: не могти й кроку ступити без навігації, роками пересуваючись по місту, це просто соромно комусь розказати! А де якась елементарна пам'ять? GPS врешті-решт запрацював, водій зітхнув з полегшенням і ми проїхали кілька кварталів.
Ту пригоду я згадала, бо цього літа ота навігаційна техніка завела нас у блуди :) Нашій компанії потрібно було потрапити у Болгарію. Вирішили їхати через Угорщину, потім Румунію, від якої у Болгарію – рукою подати. Причепили на лобове скло GPS, прихопили на всякий випадок звичайну карту і поїхали. Карта у результаті нам і стала у нагоді.
На прикордонному переході «Лужанка-Берегшурань» великої черги не було. Відбувши всі необхідні процедури, ми заїхали на територію Угорщини. Шлях відразу завернув через прикордонне село праворуч, покружляв нами через кілька вулиць, вивів на якусь сільську дорогу. Їхали ми не довго, десь півгодини, обговорюючи серпантини у Румунії, які мали бути за кілька годин. Незчулися, як перед нами замаячив якийсь пропускний пункт. Щось дивно, невже кордон з Румунією так швидко? Теоретично він недалеко, але щоб так поруч? Але справді, попереду був прикордонний перехід. Щоправда, другої частини переходу з румунського боку видно не було. Відразу за Угорщиною дорога звертала у якісь кущі-дерева і закривала в’їзд в іншу країну. Дивний кордон, подумалося. Угорський прикордонник якраз попросив документи. «Ви ж недавно заїхали в Угорщину?», - трохи здивовано запитав він. – «Так», - відповіли ми, не розуміючи у чому «подвох». «І вам туди?», - махнув він рукою за кущі,- «Так, а що?» – здивувались ми. Митник щось подумав і пішов.
Щось у цьому всьому було дивним.
«Дивіться, жінки на переході ( а паралельно був пішохідний перехід) мають паспорти з українськими обкладинками. Навіщо угоркам ті обкладинки, фанати України чи що?», - раптом сказала моя подруга Наталка. Справді, ще такого фанатизму я не бачила. «Слухайте,- кажу, - а чому на угорсько-румунському переході український прапор? Невже така міцна міжнаціональна дружба?», - тут вже я не порозуміла цієї політики. Факти уперто про щось нам нашіптували, доки комусь не стрілила божевільна думка: а може за лісом Україна? Це неможливо, ми ж їдемо до Сату – Маре. Але подруга пішла вже питати «угорок-фанаток усього українського», де ми все-таке є. Вони подивилися на нас як на марсіан: ви на переході з угорського боку на український! Просто адмінбудівель і ніякої інфраструктури не видно, треба трохи проїхати. О-о-о-о, і ми витягли звичайну карту транспортних магістралей. Справді, неподалік переходу, якщо проїхати уздовж кордону (а GPS вів саме так) був відразу ще один перехід «Барабаш-Косино», на який ми помилково заїхали. І ми побігли до угорських прикордонників. Мабуть вони подумали, що ми хочемо провернути якусь схему: заїхали до Угорщини і вже знову виїжджаємо :) Але повірили і навіть по доброті душевній попросили чергу, яка за нами вже створилася, пустити нас назад до Угорщини. Про всяк випадок перепитавши: ви точно помилилися? «Точно, точно, то все GPS», - показали ми на техніку!
Виявилося, навігатор нас вів таки до Румунії, але знову через Україну! Він нам проклав найкоротший шлях, але не найшвидший :)