Аліса Смирна блоґ

Зображення користувача Аліса Смирна.

Або чому іноді корисно повертатися у одні й ті ж самі місця?

Зображення користувача Аліса Смирна.

Цю історію я почула від австрійської подруги Герміне Кюрнер. Вона-екскурсовод з величезним стажем, відкрила для австрійців німецькі села західної України і була у нас понад 50 разів.  З 90-х вона двічі на рік приїздила з великими групами і допомагала школі у Німецькій Мокрій оговтатися від повені. Дороги, як відомо, туди нема, лише напрямок, тому вони замовляли в Ужгородському аеропорту вертоліт М8. (До речі, дуже шкодують, що його вже там нема і приходиться трястися довгі години автобусом.)

Зображення користувача Аліса Смирна.

Я страшенно люблю показувати туристам нашу екзотику і спостерігати за їх реакцією. Знаю напевне, що жителі великих міст зі свого комфорту залюбки повернулися б у час свого дитинства. На жаль, або й на щастя, у нас є можливість надати їм таку послугу. Коли до мене перший раз приїхала подруга із Австрії, я з гордістю показувала їй сусідських корів і запевняла, що у нас у кожному дворі є «таке». Очікуваної реакції від гості я не отримала і вже майже образилася, як вона сказала:»У нас теж є корови вдома, 38 голів».  У мене був шок. Як??? Я була переконана, що австрійці, та й інші іноземці живуть виключно у великих містах, катаються на дорогих автівках, а корів бачать лише по телевізору або у зоопарках.

Зображення користувача Аліса Смирна.

З першої поїздки про Австрію я лиш пам’ятаю, що знаходилася у ейфорії. Альпи, гірські озера, казково-квіткові будівлі, Відень. Здавалося, так буде завжди і що життя вдалося. Рожеві окуляри розбилися на кордоні об грубість митників, сірі пейзажі за вікном мікрика і ями на дорогах. Це було майже 15 років тому, а змінилося небагато. Мені часто згадуються слова І.Олейникова у фільмі про наших у Тайланді: «А что, у нас других красок что-ли нету? Почему все черное и серое?»

Зображення користувача Аліса Смирна.

Так сталося, що Австрія, Німеччина і Швейцарія ось уже понад десять років не відпускають мене зі свого полону. Хоча стосунки у нас були не завжди гладкі. Бувало, що я ненавиділа усіх «німецькомовних» і зарікалася повертатися у те чи інше місто, наприклад у Дармштадт. Моє серце, що прикуте і пришите до «Вкраїни-неньки», і мозок, який формувався під час навчання у Західній Європі, ведуть постійну боротьбу за першість і важливість. Як їх повноправна власниця я запропонувала їм компроміс: проживати в Україні з можливістю відвідувати «розумову» батьківщину щонайменше раз у два місяці. Поки це вдається.