Новини

«Діамантові молодята»: Василь та Євгенія Рацин понад 65 років разом

“Діамантові молодята” радо діляться секретом сімейного щастя: потрібно завжди бути щирим і не міняти почуття на гроші.

Знайти будинок Рацинів у гірській Греблі неважко. У селі їх родину добре знають і поважають. Невеличка ошатна хатина сховалася у зелені квітучого садочку. Пані Євгенія збирає перші ягоди, а чоловік Василь порається у дворі біля машини.

“Десять років тому на день Перемоги подарували мені машину, ось цю “Таврію”. “Старенька” у дбайливих руках вправного газди й донині бігає як прудка іномарка”, -- хвалиться пан Василь, витираючи мастило з мозолястих долонь.

Не зважаючи на поважний вік, старенькі не сидять, склавши руки. Разом пораються по господарству, допомагають дітям та онукам. У хліві, що позаду літньої кухні, тримають шестеро кабанчиків. Поруч у загородці гребуться два виводки курчат. Ці дрібненькі “сонечка” майже ручні. У невеличкому вольєрі бачу курей різних порід, зозулястий півень з яскравим пір’ям зірко слідкує за власним гаремом. А біля сараю  пасуться вгодовані гуси тулузької породи та вельможні гиндики.

“Пенсія не велика, от й підробляємо: влітку відгодовуємо поросят та птицю, а восени здаємо їх на м'ясо. Корми в нас свої, маємо 36 соток орної землі, де окрім городини вирощуємо зерно, кукурудзу та овес і кормовий буряк – основа вітамінного харчу для худоби”, -- каже жінка.

Найбільша радість - від правнуків

Василь та Євгенія зустрілися у обпаленому війною далекому 1944 році. З того часу вони по життю крокують разом. Долають труднощі та радіють новим здобуткам. Та найбільша радість – від правнуків.

“Разом вони виховали трійко чудових дітей, дали освіту, поставили на “ноги”. А дітки  подарували їм аж вісім онуків та ще й вісім правнуків, --  каже сільський голова Греблі Іван Сочка. – Наше село – невеличке, Гребля розташована  в низинній частині Боржавської долини – на південь від Іршави. Тут живуть мужні та працьовиті люди, яким по-плечу підкорити стрімку гірську Боржаву".

Мешкають старенькі разом із сім’єю найменшої доньки. Пані Євгенія запрошує до будинку. Посередині приймальні – великій дерев’яний стіл, на ньому біла скатертина ручного плетіння. На невеличких дерев’яних табуретках бачу сплетені гачком круглі підстилки. У серванті -- зо два десятки оригінальних вишуканих мереживних серветок і фотографії… дітей, онуків та правнуків. А на стіні у скромній дерев’яній рамці – стареньке фото з їхнього весілля. Молодий парубок із закоханими очима та усміхнена юна красуня у білій сукні… і не віриться що з того часу промайнуло 65 років… У кутку бачу великий диван, на якому примостилися плюшеві зайці, лисички, котики, ведмедики, м’яких іграшок стільки, що усіх “пухнастиків” й не перелічити.

“М’які іграшки збирає наша онука Женя, -- каже Василь Васильович. -- У нас в сім’ї три Євгенії -- бабуся, донька та онука”.

Господиня заварює ароматний трав’яний чай, цілюще зілля горянка вирощує на власному городі. Пригощає запашними тістечками.

А чоловік гортає старі пожовклі сторінки сімейного альбому та згадує молодість.

На весілля подарували мішок картоплі

“У 1944 році на Закарпатті панували чехи, мені ледь виповнилося 20 років, разом із двома односельцями добровольцем вступив до лав Радянської армії. Пішки дійшли до Іршави, там попросилися до війська, на той час під Ужгородом та Чопом ще йшли бої, тому нас тимчасово направили до Мукачева, -- згадує пан Рацин. – Бойове хрещення прийняв у грудні 1994 року у битві під угорським Мішкольцем, а у бою під чеським Кошице полягли майже усі мої однополчани-добровільці. Та я дивом вцілів, мабуть народився у “сорочці”.

Пан Василь дістає з шафи військовий кітель на якому серед військових регалій бачу орден “Захисника Вітчизни” та медаль “За відвагу”, поруч – словацька нагорода “За визволення республіки”. Після поранення його комісували, повертаючись додому у Великих Ком’ятах чоловік зустрів свою долю.

“Як побачив Євгенію, одразу закохався до нестями. Її батько працював на млині механізатором, я приходив до нього, сподіваючись на зустріч із вродливою юнкою, яка полонила моє  серце”, -- згадує Василь Васильович.

“Юнак у військовому вбранні спочатку не дуже мені сподобався, -- посміхається пані Євгенія. -- А коли ми зустрілися на Святу неділю і почали спілкуватися, закохалася у свого Василя по самісінькі вуха. За півроку ми побралися, а на весілля нам подарували мішок картоплі. Жили ми бідно, але були дуже щасливі, бо щиро кохали одне одного. Це почуття пронесли в серці крізь усе життя”.

Було б кохання, а гроші можна заробити

“Ви стільки років разом, у чому секрет сімейного щастя?“ – питаю у подружжя Рацинів.

“Потрібно завжди бути щирим, довіряти одне одному, не міняти почуття на гроші”, -- мовить пан Василь.

“Було б кохання, а гроші завжди можна заробити, -- додає пані Євгенія. – Та все залежить від людини. Мій чоловік дуже добрий, він поважає мене і ніколи навіть поганим словом не образив”.

Елеонора Савицька, спеціально для Zaholovok.com.ua

 

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.